– Беріть собі та виховуйте, бо у нас немає грошей, – заявила вона, та вручила моєму чоловікові немовля, – ви недогледіли мою дочку. Винні в тому тільки ви

Різне

З Олегом у шлюбі ми вже 10 років. Ми дуже кохали один одного і хотіли дитинку. Що ми тільки не рбили для цього, але у нас нічого не получалося.

Усі наші рідні і знайомі вже дістали своїми некоректними запитаннями:

– Ну що ж ви так довго тягнете, коли ви вже про дітей подумаєте?

– Ми вже хочемо онуків!

– Роки йдуть, дивіться, щоб потім не було пізно.

Насправді я завжди думала про дітей, навіть пропонувала Олегові взяти дитину з дитячого будинку, але він не хотів. Так з роками, я звикла, що в нашій сім’ї є тільки ми.

Ми мали хорошу роботу і достатньо заробляли, часто подорожували, відвідували ресторани та кіно, ми могли насолоджуватися всім, що було не так часто доступне парам, які виховували дітей.

Бували дні, коли мені ставало зовсім сумно, але Олег говорив:

Значить доля така, або Бог вважає нас негідними.

Через 14 років нашого шлюбу до мого чоловіка подзвонила його сестра, яка жила в іншому місті:

– Брате, у мене донечка в інститут хочу вступити, – сказала Марія, – племінниця твоя єдина. Може нехай у вас поживе, поки вчитися буде. Грошей, щоб орендувати квартиру немає, а в тих гуртожитках, сам знаєш як.

Такій новині я не дуже зраділа. Звикати жити поруч з практично незнайомою мені людиною не дуже хотілося. Але Олег настоював, щоб племінниця пожила у нас.

Сестра виховувала дівчину сама, адже чоловік її покинув, коли Даринці був 1 рочок. Коли зовиця гостювала у нас, я дивувалася, як вони з чоловіком не схожі.

Мій чоловік дуже спокійний та вихований, а його сестра — нахабна та криклива

– Марія має такий характер не від легкого життя, – пояснював мені Олег, – з жодним чоловіком у неї так і не склалося.

Коли вони разом з дочкою приїхали до нас, то я помітила, що вона й сама не проти подити у нас. Швидко випила майже пляшку, яку ми виставили “заради зустрічі”.

Але на наступний день сестра поїхала, а Даринка залишилася у нас. Дівчина була спокійною, у побути неконфліктна, спочатку до мене ставилася з повагою.

Через три місяця вона вперше не прийшла додому, а потім це повторювалося регулярно.

– Що ви від мене хочете, ви мені не тато з мамою, – відповіла Дарина на наші з чоловіком спроби її напоумити, – будете мораль читати, піду в гуртожиток.

А на наступний день, мені подзвонила сестра Олега і почала кричати в трубку:

– Не рухай мою дочку, так вже тобі хочеться, щоб вона виселилася? Вона молода, нехай собі нагуляється.

З того моменту, я більше нічого не говоила Дарині, а вже після першого курсу її відрахували з інституту і вона повернулася назад до мами. А через рік вони знову приїхали до нас.

– Беріть собі та виховуйте, бо у нас немає грошей, – заявила вона, та вручила моєму чоловікові немовля, – ви недогледіли мою дочку. Винні в тому тільки ви!

Ми акуратно розгорнули згорток, а там лежало свідоцтво про народження і маленький хлопчик.

– Це наша доля, – сказав мені чоловік, – біжи швиденько в дитячий магазин.

Я не можу сказати, що я відчувала у той момент. Досі не могла повірити, що у мене буде син. Я накупила багато речей для дитини. Мої колеги на роботі, коли я звільнялася, порекомендували мені оформити все по закону.

– Ти добре думай, бо виростиш хлопчика, а потім ці жінки у тебе його відберуть.

З документами у нас були великі проблеми. Нам прийшлося заплатити велику суму сестрі, щоб Дарина погодилася написати відмову від дитини. Потім суд виніс рішення на нашу користь і ми всиновили малюка.

Але уже через рік до нас почала дзвонити сестра і кричала в трубку, що якщо ми не дамо їй грошей, то вона потім розповість моєму синові, що ми не його батьки.

Ми заплатили їй декілька разів, але просто з ціллю, щоб вона нам більше не надокучала. Дарині ж взагалі було байдуже до сина, вона жодного разу не подзвонила і не запитала, як її дитина.

Зараз у нас все добре і ми щасливі …

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN