«Давай, вкраду тебе з весілля, Настуню. Я давно кохаю тебе, розумієш?» – прошепотів нареченій на вушко. Тоді Андрій і не здогадувався скільки життів зламає його кохання до чужої дружини

Микола й не здогадувався, що його найкращий друг Андрій, як і він, був закоханий у їх однокласницю Настю. Ще б пак! Дівчина була дуже вродливою, а як співала! Її високе чисте сопрано просто заворожувало.

Якось Микола спитав у Андрія: «Зізнайся, ти, бува, не закохався? Якийсь ти дивний останнім часом. Не соромся, ми ж – друзі», – мовив, загледівши розгубленість на обличчі Андрія.

«Ще встигну», – понуро мовив хлопець, адже знав, що Микола зустрічається з дівчиною його мрії і від цього дуже страждав. Таємно писав їй вірші, вів щоденник, в якому відверто оплакував свої жалі. Чому Настя не помічає його? Чим Колька ліпший від нього? Несерйозний, пихатий, лекції пропускає, іноді випиває в гуртожитку. Навіть комендант це помітила. Пригрозила матері сповістити, з гуртожитку виселити.

Мабуть, тому Микола запропонував не їхати на вихідні додому, а зробити генеральне прибирання в їх кімнаті.

Широко розплющеними очима Микола розглядав щоденник Андрія, який знайшов під матрацом на його ліжку. Андрій у цей час вийшов за клеєм, щоб поправити шпалери. Похапцем перекидав сторінку за сторінкою і не міг повірити, що Андрій пише вірші. Більше того – він присвячує їх Насті – його нареченій. Це Миколу приголомшило.

Почувши кроки Андрія, хотів спитати, яке він має право, але вмить, згадавши відоме «серцю не накажеш», вирішив заспокоїтися. Може, воно й добре, що знає правду. Це лишень піде йому на користь: слід підтягнути навчання, забути про пиво. Допоки Настя не довідалася про почуття Андрія, запропонувати одружитися. Чимшвидше. Хай лишень закінчить коледж. Звісно, Андрій буде старшим дружбою на їх весіллі.

…Очі старшого дружби слід у слід зиркали за Настею, яка у своїй весільній сукні нагадувала білосніжну лебідку. Серце Андрія стиснув жаль: не одну ніч, коли Микола спав, він писав для Насті свої ліричні вірші, про які вона, на жаль, так і не дізналася. Тож, може, саме нині, коли уже нічого не змінити, сказати їй про це? Молодий налив Андрієві шампанське, моргнув, кивнувши в бік старшої дружки – «Красива!».

Світлана, так звали дівчину, була подругою і сусідкою Насті. Врешті, усі троє – Коля, Настя і Світлана – разом ходили до школи, пасли корів на лузі. Так, Світлана теж симпатична, але Настя… Як він має забути її? Чи зможе? І – чи треба?

Легкий хміль залоскотав по жилах, сильно забилося серце, коли Андрій запросив молоду на танець. Її запах, дотик ніжних рук…

«Давай, вкраду тебе з весілля, Настуню. Я давно кохаю тебе, розумієш?» – прошепотів їй на вушко. Настя засміялася, сприйняла слова старшого дружби, як жарт. «Хочеш повторити кадр з якогось фільму?» – спитала.

«Не до кіно мені. Не прощу собі, що втратив тебе». Настя знову засміялася своїм голосним дзвіночком і підійшла до Миколи.

Через три місяці після весілля Андрій посватав Світлану, пішов у зяті. Вони стали дружити сім’ями.

Настя була із заможної родини і ще на весіллі тесть вручив Колі ключі від машини, поселив молодят у добротному домі, знайшов Миколі високооплачувану роботу. Тому Настя не працювала. Мовляв, скоро додадуться їм приємні клопоти і безсонні ночі з народженням дитини – тож, хай відпочине. Але вдома Настя не вміла сидіти без діла. Намножила птиці, поросяток, щоб було з чого готувати щось смачненьке чоловікові, а чи на базарі продати.

Світлана жила не в розкошах. Батька не пам’ятала, бо він залишив їх з матір’ю, коли вона була ще немовлям. Мати часто хворіла, тому молоді розпочинали своє сімейне життя, по суті, з ложки, миски.

Часто сімейства друзів збиралися на вихідні, виїжджали на природу. Настя зі Світланою своїми одяганками поділилася: «У її стані тепер вони замалі, а потім вийдуть з моди» – казала.

Коли народилася маленька Зорянка, Світлана стала її хрещеною матір’ю, часто допомагала Насті з донечкою.

Минали роки. Скоро Зоряна до першого причастя піде. На честь такої події хрещена придбала похресниці золотий ланцюжок з хрестиком, вишила платтячко. Щоправда, гнітить жінку те, що лелека вперто оминає їх дім. Настя ж знову дитинку чекає… І, взагалі, Світлана, чомусь, не вважає себе щасливою поруч з Андрієм, не відчуває його тепла і любові. Колись такий мрійливий, ніжний, він став якимсь замкнутим, завжди чимось невдоволеним. Може, як і її, мучить його те, що у них немає дітей? Пригадує, які зворушливі вірші він читав їй на побаченнях. Не відала, що насправді ті поезії присвячувалися Насті.

Якось прийшов Андрій додому зі сльозами на очах. Світлана стрепенулася: що сталося? Вона ніколи не бачила, щоб чоловік плакав. Подала йому вечерю, але Андрій не торкнувся їжі. Поліз на горище спати на сіні – не раз так робив, коли на душі було кепсько. Вранці розповів, що Микола запросив його у бар на пиво. До пива ще трішки спиртного і в Миколи розв’язався язик. Став вихвалятися своїми здобутками, донькою.

«Будуть і у нас ще діти, коханий», – мовила Світлана. І додала: «Побачиш, я вимолю їх у Бога».

Але душа Андрія не могла вгамуватися. Він твердо вирішив обламати крила Миколі. Тільки як? І тут блискавкою загорілася у його голові думка: вчора Микола йому пиво ставив, а нині він запропонує йому. І скаже, що колись, нібито, мав стосунки з Настею. Хай, мовляв, добре придивиться до своєї Зорянки. Може це – його, Андрія, донька.

Миколу аж в жар кинуло від почутого. «Що ти таке кажеш, Андрію? Збожеволів, чи що? Моя Настя порядною була і є! Не вигадуй дурниць!»

«А ти сам у неї спитай», – Андрій вже не хотів відступати, хоч за мить пошкодував про свої слова.

«Горілки!», – Микола покликав офіціанта, пересів за інший столик. Просто з пляшки став заливати в горло. Обдавши Андрія колючим поглядом, мов навіжений вибіг з бару.

Андрій і сам не розумів, чому не побіг слідом, не зупинив, не зізнався, що збрехав про Настю. Може, тому, що просто заздрив Миколі, бо усе в нього йде, як по маслу, а йому зі Світланою завжди вітер у вічі – то хлів згорів, то машину побив, усілякі болячки до обох чіпляються, грошей не вистачає від зарплати до зарплати.

Дорогою Микола ще хильнув оковитої у тітки Мокрини. У голові гули слова Андрія «придивися до Зорянки».

Настя саме поралася на господарці, коли Микола, мов ураган забіг на подвір’я. З усієї сили шарпнув її за руку, підняв підборіддя: «Глянь мені у вічі! Зорянка – моя дочка? Я все знаю! Тож, ліпше, скажи правду!».

Настя стала пручатися: «Що ти вигадуєш, Колю?» Але у Миколу наче біс вселився. Сильним ударом звалив Настю на землю, став гамселити ногами. “Безсоромна! Від Андрія нагуляла! Я так і знав, що ця дружба до добра не доведе! Він ще у коледжі за тобою сохнув і вірші тобі писав”.

Микола кричав так, що його почули сусіди. Прибігли на подвір’я, де біля стодоли побачили  непритомну Настю.

Врятувати жінку не вдалося. Миколу заарештували. Протверезівши, він не міг повірити, що скоїв таке. Бився в істериці, адже забрав відразу два життя.

Після дев’ятин, на яких були Світлана з Андрієм, зчорнілий від горя чоловік знову пішов ночувати на горище. Вранці Світлана вирішила заглянути до нього, щоб допоміг прибрати на подвір’ї. У роботі, кажуть, приглушується горе. Вилізла по драбині і ледь не зомліла. На мотузці, прив’язаній до балки. Поруч на сіні – записка.

«Прости мені, Світланко, що завдаю тобі клопоту. Це я винен у тому, що сталося з Настею і далі з таким гріхом жити не зможу. Якщо Миколу не виправдають – попіклуйся про Зорянку. А ще – дуже прошу, знайди своє щастя. І ніколи нікому не заздри. Заздрість – руйнівна сила, що знищує людину. Надто ж, якщо вона підсилена оковитою. Прощавай!»

Не знав уже Андрій, що іноді щастя треба вистраждати, вимолити. Того ранку Світлана хотіла сповістити йому, що чекає дитину…

Автор – Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне з вільних джерело

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

«Давай, вкраду тебе з весілля, Настуню. Я давно кохаю тебе, розумієш?» – прошепотів нареченій на вушко. Тоді Андрій і не здогадувався скільки життів зламає його кохання до чужої дружини