Сергей Гайдай
Я не хотів писати цей пост і приєднуватися до тієї істерії світового масштабу, яку генерують навколо України і наші вороги , інаші «друзі». Але після того, як близько двадцяти моїх друзів і знайомих цілком серйозно запитали мене: «Ти повинен бути в курсі: РФ почне нове вторгнення?», вирішив все-таки, що писати треба.
Для того, щоб зрозуміти передумови та мотиви для можливого повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, потрібно трохи повернутися в історію.
Петро Порошенко залишив Україні важку спадщину – як би не лаялися на мене його шанувальники, які безпідставно вважають його головним патріотом країни. Цей «головний патріот» через свою нездатність приймати відповідальні стратегічні рішення та реально протистояти на фронті російським військам у 2014-2015 роках, втягнув нашу країну в ярмо «Мінських угод».
Це був час запеклих боїв на Дебальцевському виступі. Знайомі мені військові експерти, включаючи офіцерів, які перебували безпосередньо на передовій, стверджують, що українська артилерія та інженерні частини забезпечували сильні опорні пункти, які дозволяли утримувати оборону, а ситуація на фронті складалася так, що своєчасними контрударами українці могли серйозно потіснити окупаційні війська. Фактично це була б наша «Курська дуга». Знесилити супротивника в обороні, змусити оголити фланги та відкинути ворога контрударами зі своїх позицій.
Але Петро Олексійович на такі рішення не здатний. Саме проблеми із командуванням стали основною причиною нашої невдачі на Дебальцевському плацдармі. Усі, хто вважає Порошенка великим головнокомандувачем, геніальним стратегом, «гетьманом» та патріотом, мають чітко розуміти, що барижництво та військове мистецтво – несумісні та суперечливі поняття.
Зрештою – чи то з переляку, чи, як вважають деякі експерти, за домовленістю з Росією, – Порошенко практично капітулював перед Москвою підписавши «Мінськ-2».
Сторони підписали «Мінські угоди» та домовилися про повне перемир’я з 15 лютого 2015 року. За спогадами українських бійців, то перемир’я тривало лише 8 хвилин.
Для кращого розуміння раджу всім вивчити так звані «Другі Мінські угоди» – це практично капітуляція України та кінець нашій незалежній державі. Вони перекривають нам усе, що, до речі, декларував українцям Порошенко – зокрема, вступ України до ЄС та НАТО. Навпаки, Україна припиняє бути унітарною державою, легітимізує сепаратистські регіони, інтегрує їх у свій державний устрій – отримавши у владі практично філіали прямого впливу Москви з правом вето на зовнішньополітичні рішення України.
Продавити початок ратифікації цього ганебного акту через Раду, надавши так званим ЛНР та ДНР особливого статусу Порошенку у 2015 році не вдалося. Акції протесту на Грушевського коштували життя чотирьом нацгвардійцям. Незважаючи на те, що Петро Олексійович заявляв, що Мінськими угодами альтернативи немає, українці виявилися не готові до поразки, ціна якої не лише тисячі загиблих бійців, а й наша незалежність.
Повторюся, реалізація «Мінських угод» фактично означатиме кінець існування незалежної України.
Тож чи нападе на нас Росія, якщо ми відмовимося від виконання «Мінська-2»?
Незважаючи на те, що багато експертів вважають Путіна повним неадекватом і шизофреником, він розуміє, що РФ не має ресурсів для повномасштабного військового вторгнення в Україну, перемоги в цій війні і, тим більше, для утримання окупованих територій. Немає жодного сценарію прямого вторгнення, який би давав Путіну переваги – суцільні втрати.
Ілюзії про те, що слідом за Кримом можна було відірвати без бою від України «Новоросію» (Південь і Схід України), не виправдалися ще 2014-му. Українці продемонстрували неймовірну здатність до опору. А сьогодні Україна готова воювати як ніколи раніше.
На відміну від 2014 голу, сьогодні у нас є армія, сотні тисяч обстріляних бійців і потужна мотивація захищати свою країну. Завоювати деякі території Путін, можливо, і може. Але точно не зможе утримати окуповані українські регіони, звідки щодня вирушатимуть цинкові труни до Росії, приховати які цього разу від росіян не вийде. Путін, найімовірніше, це розуміє.
Він повинен добре пам’ятати, чим закінчилася перша чеченська війна. Перемогти чеченців росіяни не змогли – а Чечня в сорок разів менша за Україну за площею та в тридцять разів менша за кількістю населення. У результаті Росії після другої війни з Грозним довелося виплачувати Чечні репарації і дати таку владу одному з чеченських кланів, що він став мало не сильнішим за путінську верхівку. У Росії зараз популярна приказка: «Чечня не є частиною Росії – це Росія частина Чечні».
З приходом до влади в США Байдена Путін надихнувся. Не знаю, чим він скористався, умовляючи Байдена – чи то віковою деменцією американського президента, чи його м’якотілістю чи лівацькими поглядами. Так чи інакше, Путіну вдалося переконати Байдена в тому, що Росії разом із США вигідно вжити заходів щодо примусу України до «миру».
При цьому ролі між ними розподілилися так: Путін грає агресора, а Байден грає миротворця. Знайома гра в «поганого та доброго поліцейського». Агресор загрожує напасти, шантажуючи Україну та схиляючи її до виконання «Мінська-2», а «миротворець» переконує українців, що війни можна уникнути – але, знову ж таки, якщо Україна підпише «Мінські угоди».
Байдену глибоко байдуже, чи буде Україна незалежною, чи вона повернеться під контроль Росії.
У 2014 році, коли війна була в гарячій стадії, американці не вивозили своїх дипломатів та їхні сім’ї з України та не закликали своїх громадян терміново евакуюватися з країни. До речі, тоді при владі у Штатах також були демократи, а Байден обіймав другу за значущістю посаду в країні – був віце-президентом США. Не було показових прикладів для десятків інших країн, щоб ті також вивозили своїх громадян із України. А західні медіа не тиражували істерію та не залякували війною та мільйонними жертвами та не повідомляли дату нападу росіян.
А зараз все це пішло в хід. Зроблено це з однією метою – переконати Зеленського вдатися до капітуляції..
Оточення Байдена переконує американського президента в тому, що, на відміну від провалу в Афганістані, у нинішній ситуації він здобуде статус справжнього миротворця, який протистоїть планам Путіна, який не дозволив розв’язати війну в центрі Європи і врятував світ розв’язавши нову «Карибську кризу». При цьому він сподівається, що йому забудуть його провали у внутрішній політиці США, включаючи неефективну антиковидну кампанію та економічні втрати від заборон та локдаунів.
До речі, нинішня ситуація дуже чітко виявляє тих, хто для нас друг, а хто є ворогом на міжнародному рівні. До Штатів приєдналися Німеччина та Франція, яким також вигідно примиритися з Путіним. Але є й друзі – Великобританія виявилася із «залізними яйцями» та прямо продемонструвала, що готова нам допомагати. Її поставки сучасної протитанкової зброї. Кращі за будь які заяви про «занепокоєння». Польща, яка не любить нас за Бандеру та Волинську різанину, але розуміє, що росіяни для них вороги набагато страшніші. Чехія, яка добре пам’ятає радянсько-російські танки в Празі. Країни Балтії, які знають, що якщо Україна прогнеться, то наступними стануть вони. Латвійські авіалінії не тільки не скасували своїх авіарейсів в Україну, але ще й збільшили їхню кількість. Молдова повідомила, що готова прийняти будь-яку кількість українців у себе в разі війни. Турція продає нам, а також разом з нами будує «Байрактари».
Україна перебуває у стані дівчини, яку занепокоєні сусіди по комуналці вмовляють віддатися сусідові ґвалтівнику, бо той по п’яні загрожує рознести кухню. А дівчина неробкого десятка. Вона каже «ні» не лише ґвалтівникові, а й усім сусідам – «доброзичливцям».
Зараз головне завдання полягає в тому, щоб Зеленський, на відміну від Порошенка витримав весь цей інформаційно-психологічний тиск. Надія також на вплив на українського президента відповідальних осіб – на Oleksii Reznikov і на Олексій Данілов.
Нема лиха без добра. Тепер у української влади з’явився реальний шанс від обьекта геополітичних ігор великих держав перейти до захисту своїх державних інтересів і надбати справжню геополітичну субьектність сказавши усім ворогам і «друзям» тверде – «НІ»
А всім нам я раджу сподіватися на краще, дотримуватися спокою та чистити кулемет.
