Галина Плачинда: “Ви коли-небудь міняли памперс дорослому чоловіку? Ви коли-небудь купали нерухому людину? Ні? Ну то я розкажу…”

Новини

Допис української журналістки Галини Плачинди:

“У лікарні щойно помер 16-й погорілець.

На наступний день після пожежі у одній з приватних богаділень Харкова президент заявив щось на кшталт того, що це погані діти здають своїх батьків у подібні заклади… А потім, схаменувшись, почав казати щось про необхідність реформування будинків для престарілих по всій країні…

Я зараз скажу дуже особисту річ, не для всіх, вочевидь, приємну. Скажу про те, через що пройшла особисто, а тому, мабуть, занесена президентом Зеленським в категорію «невдячних дітей»…

Після смерті мами, в грудні 2012-го, мені довелося забирати свого 85-го батька до себе. Тато пережив смерть мами дуже тяжко, він відмовився ходити, відмовився жити, насправді.

Мій брат працював за кордоном, і я лишилася з татом сам-на-сам.

Мені довелося лишити роботу, бо тато потребував практично цілодобового нагляду. Я силою підіймала його з ліжка і примушувала ходити, рухатися. З криком, сльозами. З ходунками, але він ходив, самостійно їв, сам ходив у туалет. Через кілька місяців – коли в результаті гострої серцевої недостатності у нього неймовірно набрякли ноги, наша дільнична лікарка сказала, що краще покласти його в лікарню і пролікувати, бо, не дай бог, рожисте запалення – в такому віці це невиліковно.. З лікарні тато повернувся повністю лежачим. І ці кілька місяців до його смерті я згадую як один суцільний кошмар.

Цій державі абсолютно фіолетово, як вигрібають ті, на кого звалюється лежачий, немічний, хворий 85-річний дід..

Ви коли-небудь міняли памперс дорослому чоловіку? Ні? Спробуйте. Ви коли-небудь купали нерухому людину? Ні? Ну то я розкажу. Спершу всю ванну потрібно викласти поролоном – а потім знайти здорового мужика, який погодиться носити вашого тата туди-сюди у ванну хоча би пару разів на тиждень. Бо пампреси, знаєте, не проходять безслідно. А ви знаєте, скільки часу потрібно, аби на тілі в старої людини з’явився пролежень? Я вам скажу. Дві години. Дві години нерухомого стану. І потім ти вже нічого з ним не зможеш зробити. Він, пролежень, просто буде гнити, роз’їдаючи м’ясо до кістки.

Час від часу можна було викликати швидку, яка відвозила тата в лікарню швидкої допомоги, де пролежні вичищали від гною і повертали назад додому – це все.

Антиполежневі матраси, мазі, перев’язки – це все до сраки. М’ясо просто гниє, поки з-під нього не починає визирати кістка. На плечах, на копчику, на колінах…

А тим часом ти повільно сходиш з розуму. Бо не в силах дивитися на цю повільну й страхітливу смерть дорогої тобі людини.

Чи шукала я варіанти допомоги нам усіх у цій жахливій ситуації? Звісно. Але не знайшла. Насправді, в Україні не існує системи допомоги старим і глибоко хворим людям, які потребуть сторонньої допомоги. Або хоспіси для тих, хто вже відходить, або ось такі богадільні, як у Харкові і куди я би батька не віддала, або тоді, в 2012-му, ще була бесплатна Феофанія – для колишніх коммі, екс-працівників усяких райкомів, обкомів та співробітників відомчих ЗМІ на кшталт «Голосу України», до категорії яких мій тато, звісно, не належав, або – приватні і дуже дорогі будинки перестарілих, які я не в стані була оплатити.

Ті кілька місяців, котрі я провела біля батька і його смерть, фактично в мене на руках, привезла до такої тяжкої і глибокої психологічної травми, від якої я не могла оговтатись кілька років.

Та й по сей день не можу. Я усвідомлюю – якби біля тата була людина з фаховими, професійними навиками догляду – все, можливо, було би не так жахливо. І для нього, і для нас. Але такої людини я – як не намагалася, – не знайшла (медсестри із 17 лікарні, що на бульварі Шевченка, де лежав тато, – відмовлялися за 300 доларів у місяць доглядати за батьком у нас дома, а це – в 15 хвилинах ходу від лікарні, і зміна у них – сутки через троє). А більше я запропонувати не могла. Бо, потворю, була змушена сидіти біля батька, закинувши усі роботи і підробітки.

Я не вірю, що в цій країні щось зміниться. Бо людське життя тут -нічого не варте. Людське життя, яке є мірилом для усіх цивілізованих країн, у нас – порожній звук. Ми – «маленькі українці», «біомаса». Масовка, яка стає потрібною тим, хто рветься до корита, раз у чотири роки.

Тому я вже давно не розраховую на державу ні в чому.

Я щиро співчуваю тим, хто загинув в полум’ї харківської пожежі й тим, хто змушений був відвести своїх найближчих у той заклад. Я знаю, через що вони пройшли і що спонукало їх до такого кроку.

І я щодня прошу вибачення у тата за те, що не вміла полегшити його страждання. І з цим болем я живу.” – пише Плачинда у своєму ФБ.

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN