Хлопчику, а давно ти на моїй дачі живеш? Їж-то хоч що взагалі?

Звуть мене Лідія Львівна, мені 60 років, давно на пенсії, доживаю свій вік. Уже років 10 як живу сама по собі, ні чоловіка, ні дітей, ні подруг. У дітей свої справи, свої сім’ї в інших містах, чоловік помер, тільки і залишилася у мене моя дача – відрада і розвага. Як тільки стає трохи тепліше, я перебираюся сюди, прибираю будинок і ділянку, а потім саджу город, роблю клумби під квіти. Тут мені добре і спокійно.

Ось взимку тут тільки не можу бути, важко зі снігом, не розгребти. Допомагати нікому, ось і доводиться перебиратися в місто. Восени з листям нічого, справляюся. Цього року у вересні трохи застудилася, просиділа в місті цілий тиждень, але як тільки застуда здалася, відразу рвонула в улюблене село.

Підходжу до свого дому, а там хвіртка навстіж. Невже, думаю, хтось в город заліз. Начебто все на місці, а тут дивлюся, і на двері скоба від замка бовтається … Страшно стало, невже весь будинок обчистив, і чим їх привабила дача самотньої пенсіонерки!

Тихенько зайшла. Але вдома все стояло на своїх місцях, тільки ось на ліжку ковдра лежить, а я ж їм навіть не користувалася, в шафі на самій нижній полиці зберігаю, а на столі чашка … Ну вже посуд-то я точно завжди прибираю! Щось тут нечисто …

Перший переляк пройшов, і на його місце прийшов невдоволення. Хто ж тут господарював і за яким правом, ще й з моєї чашки щось пили … Виглядаю з вікна, а за будинком хлопчик незнайомий сидить, розклав дрова, вогонь запалив, мабуть гріється, рученята виставив прямо до вогню. Ось він, мій непроханий гість, господарює …

Виходжу з дому і відкашлюю, стежу за реакцією. «Хуліган» стрепенувся, подивився злякано, але не став тікати, навпаки, пішов прямо до мене:

– Вибачте мене, це я тут у вас пожив трохи …

Тихий і скромний, маленький, жалість відразу зародилася в моїй душі:

– І скільки ти вже господарював тут? Чим харчувався-то?

– Тільки два дні … їжі у мене було трохи … хочете хлібця, ще залишилася горбушка …

Хлопчина гордо простягнув прут, з нанизаним на ньому шматком білого хліба. Він парував і трохи обгорів по краях.

– Тебе як звати, хлопчику? І як ти тут опинився?

– Семен я. Мене з дому прогнали мама з вітчимом. Скандалять постійно, не хочу з ними жити, от і пішов …

– Тебе вже мабуть все село шукає, мати всіх на вуха підняла?

– Не шукають, все як завжди, та й не вперше йду. Бувало й тижнями додому носа не показував, тільки всім все-одно, навіть не помітили. Повертався, тільки коли вже дуже їсти хотілося, та й не раді мені були …

Виявилося, що хлопчина взагалі не з нашого селища. Звичайний банальний, але сумний сценарій. Мати безробітна, вітчими змінюються як рукавички – один кращий іншого, їжа в будинку з’являється рідко, все більше випивка.

Серце стиснулося від туги після такої розповіді, і чим же допомогти йому, вік уже чималий, оформити на себе хлопчика точно не зможу по закону. Хлопчика, звичайно, в будинку залишила і погодувала, але всю ніч крутилася від різних думок.

А під ранок згадала про одну стару знайому, на кшталт посада у неї якась не остання була в адміністрації, і вирішила зателефонувати, якщо і не допоможе, так хоч підкаже, куди звернутися.

Любов Петрівна мене запевнила, що в моїй ситуації можуть допомогти, пообіцяла, що візьме під свій контроль. Довелося звичайно походити, позбирати папери різні, але вже через пару тижнів, я стала законною опікункою. Він не вірив своєму щастю, а от мати, до слова сказати, так і не схаменулася з приводу сина.

Так і живемо тепер, немов онук і бабуся, взимку в квартирі, а решту часу на дачі. Скоро Семен вже в школу піде, я впевнена, що він буде відмінно вчитися, адже він уже пише, читає, відмінно рахує і навіть малює! А малює щось як! Справжній художник …

Оцініть статтю:
BBCcCNN
Хлопчику, а давно ти на моїй дачі живеш? Їж-то хоч що взагалі?