“Коли на тебе сиплються “Гради”, проблеми перестають існувати”, – ветеран АТО (фото, відео)

Новини
Подорожі допомагають Валерію Ананьєву відновити психічний стан.

Ветеран АТО, письменник, блогер, мандрівник Валерій Ананьєв зізнався, що свого часу вирішив не мати нічого спільного з армією через певні речі, які, на його думку, виглядають низько. Але запевнив, що готовий знову піти на війну, щоб ризикнути життям. В авторській програмі журналістки Христини Бондаренко ХристяTalk в YouTube він також пояснив, чому на війні кількість втрат від самогубств іноді перевищувала бойові втрати, передають Патріоти України з посиланням на Обозреватель.– Ти в чомусь собі брехав?

– Ми всі собі брешемо. Наприклад, причина піти в армію. Це була найбанальніша причина – був комплекс маскулінності. Потрібно було всім довести, що ти герой, що ти мужик.

Просто після 2014 року в мене почався етап, коли я почав зізнаватися собі в багатьох речах. І це дуже боляче.

Валерій Ананьєв пішов в армію через "комплекс маскулінності".

– Ти пішов із лав Збройних сил?

– Мене звільнили.

– Чому?

– На початку 2016 року в мене трапився інцидент. Я пересікся з людиною, яка мене діставала протягом години в одному приміщенні. Зрештою я не втримався, вдарив її. Він написав заяву в поліцію. Я подумав, що, мабуть, щось не так у мене з головою, треба ізолюватись хоча б тижнів на два, полежати в палаті в лікарні.

– Це просто бійка, це типова ситуація. Чому ти вирішив, що щось не так з тобою?

– Бо ці бійки відбувалися постійно. Вони відбувалися кожні два тижні. Просто в армії бійки відбуваються всередині колективу, і за нього не виходять. А це вперше за багато років була цивільна людина.

Я вирішив лягти в шпиталь тижнів на два, щоб відпочити ментально – від армії, від усього. Я пішов і мене закрили на три місяці. Мене одразу відправили в психлікарню.

– Який діагноз?

– Порушення кори головного мозку і щось не так із роботою лобних долей.

Проблеми з психікою, найімовірніше, були пов’язані з внутрішніми комплексами, оскільки новий досвід накладався на ці комплекси. Образа на суспільство тощо.

Сидячи там на самоті, я почав думати над багатьма речами. Я згадав про армію, я згадав, як нас нагороджували, як хлопці складали присягу, наскільки це все відбувалося… низько.

– Чому низько?

– Наприклад, після подій серпня 2014 року командир подав на нагороду мене і мого товариша. Вже через півтора місяці, коли ми вийшли з оточення, я дізнався, що ці подання пройшли і нас мають нагородити.

Після цього я кожного понеділка на кожному бригадному шикуванні чекав, що мене нагородять. Мені було 20 років, я мріяв, що назвуть моє прізвище, я вибіжу до командира бригади перед тисячною аудиторією, зроблю три стройові кроки, приставлю руку до скроні, візьму цю нагороду, розвернуся до всіх, скажу: “Служу українському народові!” Причеплю цю медаль собі на груди і буду нею пишатися.

Щопонеділка я чекав. Але моє прізвище ніколи не звучало. Внаслідок я взагалі про неї забув. І от лютий 2015 року. Товариш мій, якого також мали нагородити, загинув. Він уже своєї нагороди не отримав.

Минуло ще пів року. Телефонує мені мій товариш: “Валєра, мені подзвонив чувак зі штабу, що йому переказали, щоб я переказав тобі, щоб ти прийшов у штаб”. Я прийшов у штаб, там стоїть майор. Кажу, мені сказали прийти. Він пішов у сусідню кімнату. Я стою, ніхто на мене уваги не звертає.

Виходить майор, у руках у нього медаль “За військову доблесть”. Він мені її простягає і каже: “Вітаю!” Я хотів спочатку сказати: “Служу українському народу”, а потім подивився на цей цирк і сказав: “Дякую”. І пішов.

Це сприймалося як плювок. Просто армія тримається на цих традиціях.

Чи момент присяги. Ти не просто приходиш на роботу і підписуєш контракт. Ти присягаєш на вірність на все своє життя нації, що, якщо щось трапиться, ти візьмеш у руки зброю і підеш вбивати з ризиком, що вб’ють тебе.

Але хлопець миє підлогу в наряді, командир роти, командир взводу чи старшина каже: “Іди сюди”. Він заходить у кабінет, той йому дає плашку з присягою. “На, читай”. Він прочитав. “Усе, молодець”.

Я сидів тоді в шпиталі, це все передумав, згадав і зрозумів, що я не хочу мати до цієї структури ніякого відношення. Мене просто нудило від усього, що пов’язано з армією.

На сьогодні я для себе вирішив: якщо знову почнуться масштабні бойові дії, я знову буду в армії.

– Ти знову будеш готовий загинути, але заради якої великої ідеї?

– Я не йду конкретно жертвувати своїм життям. Я буду готовий ризикнути.

– Ризикнути заради чого?

– Заради розвитку. Розвитку вже не в контексті мене. Суспільства, людей.

– У 2015 році десь в інтерв’ю ти казав, що загиблих від самогубства в армії більше, ніж бойових втрат. Чому?

– Мені здається, що люди не впорались зі своїм досвідом. Ми живемо в дуже брехливій парадигмі. Брехливій стосовно себе.

Ми створюємо комфорт навколо себе завдяки дуже хибним тезам, яких у реальності не існує. А війна їх розбиває, бо війна чесна. Це вихід із ситуації. Ось так це сприймалося.

Просто смерть починає сприйматись інакше після війни. Я поясню. Я сидів, розмовляв телефоном, метрів за 30 від свого танчика. І я чую, як летять “Гради”. А коли летять ці “гради”, “смерчі”, “урагани”, це незабутні враження.

Це як уявити собі шум, але цей шум від нуля до просто катастрофічно високого звучання досягає за долі секунди. Все навколо починає шуміти, це дуже швидко відбувається. І починає сипати – бах, бах, бах! Земля трясеться.

Я почув, що він летить. Бігти вже не було сенсу. Я ліг, поклав телефон до грудей. “Град” починає сипати, і я чую, що з кожним вибухом воно все ближче і ближче.

Не можу сказати, що це страх, але це відчуття якоїсь слабкості. І в цей момент я змирився з тим, що зараз я загину. І тоді прийшло абсолютне полегшення. Бо все перестало існувати.

Не треба думати про те, щоб поїсти, помитися, робота, якісь речі, якісь зобов’язання, сім’я… Все зникло. Ти абсолютно вільний від усього. Тебе нічого не обтяжує.

Потім “Град” перестає сипати. За кілька секунд ти усвідомлюєш, що ти живий, цілий і неушкоджений. І все, що ти щойно відпустив, падає на тебе ярмом. Фух! І ти відчуваєш, наскільки це все тебе обтяжує.

У мене таке було двічі. І мені здається, що твоя підсвідомість вже розглядає це як варіант виходу з якоїсь проблеми. І коли тебе довго щось гризе, підсвідомість пам’ятає цей досвід, вона знає, що, якщо ти зробиш ось так, усі проблеми перестануть існувати.

– Як ти це все здолав?

– Не знаю. Подорожі. Я подорожую.

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN