Ліквідатор ЧАЕС загинув, обороняючи Чернігів від окупантів

Все життя працював у Чорнобилі, був ліквідатором. Віктор Дударенко не вірив, що війна можлива. Навіть 24 лютого переводив розмову на жарт, аж поки не побачив танки на рідні йземлі… Віктор загинув на лижній базі, коли туди ввійшла диверсійна група росіян. Він одним з перших її помітив. За це чоловіка нагородили орденом “За мужність III ступеня”, посмертно. Його донька, Світлана Митник, про смерть батька дізналася від побратима. Вона повернулася, щоб дізнатися, як же саме загинув її батько. Далі її розповідь.

“Наша родина евакуйована з Чорнобиля”

Народився Віктор Дударенко у травні 1963 року. Цьогоріч йому б мало виповнитися 59 років. Працював у Чорнобилі, начальником будівельної дільниці. Сам він з містечка Іванкове, неподалік від Чорнобиля. Наша родина евакуйована. Ми жили у Прип’яті, , і на той час він був ліквідатором. Пройшов весь шлях від простого робочого до начальника будівельної дільниці. До початку повномасштабної війни він і працював у Чорнобилі з 1985 року.

21 лютого він мав заїжджати на вахту, але зону закрили. Їх не пустили вже тоді, у понеділок. Він не розумів, чому їх не попередили, а просто не пустили в зону.

“Яка війна, цього не може бути. Це неможливо. Воно все вирішиться

24 лютого він був вдома у Чернігові. Я зранку зателефонувала йому: “Тато, розпочалася війна”. А він це сприйняв, як жарт, бо до цього ми обговорювали, що щось відбувається, і може щось бути, та він не вірив.

“Це неможливо”, – казав батько. І коли саме цей перший день, я пам’ятаю нашу розмову, що розпочалася війна, і треба щось думати. А він: “Яка війна, цього не може бути. Це неможливо. Воно все вирішиться”. Він якось на жарт це намагався переводити.

25 лютого я з сім’єю виїхала. Ми просили, щоб всі разом виїхали, та батько відмовився.

“Я нікуди не поїду, я тут жив все своє життя, я буду тут, і все буде добре. Вивози онуків”.

“Свєта, я бачу танки. Вони в місті. Вони їдуть по Кільцевій”

У нас квартира біля Епіцентру. Мені здається, що в цей момент у нього було найбільше усвідомлення, що це не жарти.

“Свєта, я бачу танки. Вони в місті. Вони їдуть по Кільцевій”. І десь саме в цей час він пішов у військкомат. Він не казав, що збирається, він мені зателефонував з військкомату: “Я прийшов, я вже тут, і я буду оформлюватись”. Це був для мене шок.

По-перше, я думала, що вік у нього вже такий немолодий, і навряд чи його заберуть. Він два дні був у військкоматі, він розповідав, що їх якось формують, багато людей. Через два дні батько писав вже, що його прийняли: “Не хвилюйтесь, все буде добре”.

По-друге, я думала, що через вік, він буде працювати може з документами, тим паче у нього досвід який є.

Та він не казав, де він є. Спочатку з дітьми ми виїхали на західну Україну, а потім вже – в Чехію. Я зателефонувала йому і сказала: “Тато, ти не повіриш, я сама провела за кермом тисячі кілометрів, вивезла онуків, ми у безпеці, з нами все добре”.

Тоді він сказав мені: “Ти молодець, ти змогла, ти зробила це. Будьте там, ви у безпеці”.

Це був початок березня.

“Прийняв присягу Україні, тепер я справжній воїн”

Потім зв’язок з ним був короткий. Він в певний час писав, що все добре, я живий. Це був чат сімейний, куди він скидав короткі повідомлення.

Я намагалася дзвонити, вже були перебої зі зв’язком, він не міг там нічого казати. Ми знали, що він у Чернігові, але не знали де.

Потім, 15 березня, зв’язок з ним зник. Ще тиждень ми думали, що просто немає зв’язку.

Але потім якесь відчуття спрацювало чи паніка, я сіла і кажу: “Не може бути так, щоб у військових не було зв’язку”. Коли ми з ним спілкувалися, він казав про проблеми з телефоном. Я радила йому: “Тато, напиши мій номер скрізь, поклади у різні кишені, якщо щось станеться з телефоном, щоб ти міг від будь-кого просто написати смс, що все добре”.

І коли тиждень не було від нього ніяких вістей, то ми просили всіх волонтерів, писали всім, кому можна було, щоб дізнатися хоч якусь інформацію.

По списках в моргу ми дізналися, що батько загинув. Він був обізнаний, у нього з собою були документи.

Тоді ми багато чого ще не знали. Офіційних вістей з військкомату не було. Ми його поховали (24 березня) і десь через тиждень прийшла повістка додому.

“По ним гатили всім, чим можна було…”

У серпні я повернулася додому, почала шукати хоч якусь інформацію. Тоді я дізналася, що батько був у 21 батальйоні. Там мені дали контакт його побратима, і він вже мені розказав, що тато загинув на його очах.

Він був на лижній базі. Це була одна з гарячих точок у Чернігові. По них гатили всім, чим можна було. Батько був заступник командира взводу. І він, на свій вік, дуже допомагав, робив, навіть більше, ніж міг.

16 березня на лижну базу зайшла група ДРГ в українській формі. Тато, один із перших, хто їх помітив. Він та ще один Віктор вийшли в бій. Батько загинув від уламкових поранень. Від гранати. У заключенні з моргу у нас написано: від великої кількості малих уламків.

“У війні з’являються люди, які допомагають так, як не допомогли б рідні”

З похованням це окрема історія. Він загинув 16 березня. Ми дізналися через тиждень. Це був період активних бойових дій. Ховав його чоловік, якого я бачила декілька разів в житті, але який став зараз дуже рідною людиною.

У війні з’являються люди, які допомагають так, як не допомогли б найближчі люди. У той час не було близьких нікого у Чернігові, хто б міг допомогти. Сергій – знайомий, він організував похорони. Батька похоронили на Забарівці. Це був дуже тривожний період. Бо я справді боялася, я переживала, щоб нічого не сталося з Сергієм. Я казала йому, щоб не було такого, що ви намагалися допомогти, а підставили себе. Я просила розділяти ризики.

“Дивіться, якщо ні, то тата вже немає в живих, його не повернеш, а ви ще є і потрібні своїй сім’ї”.

Коли я повернулася, я сказала Сергію, що він зробив для мене те, за що я буду вдячна йому все життя. Він зміг поховати тата: повноцінно, по-християнськи, в труні, на кладовищі.

“Добрий вечір, в мене є орден для батька”

Коли я була в Європі, мені зателефонували: “Добрий вечір, в мене є орден для батька”. Я спочатку не зрозуміла, що відбувається. Мені кажуть: “Для батька є орден – “За мужність III ступеня”, посмертно. Ви ж там дочка?”

Ось так подзвонили і 14 жовтня, на День українського козацтва, вручили орден.

Вручав орден начальник Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус.

Прокоментуйте:
За ЦИМ посиланням, ви можете підписатись на наш телеграм канал, ДЯКУЄМО! Все буде Україна! 🇺🇦
Оцініть статтю:
( Поки що оцінок нема )
BBCcCNN