Мати Героя України Тараса Матвіїва: “НАМ БОЛUТЬ! ДУЖЕ! Боюсь, що моє материнське серце вже не вuтримає на цей раз, якщо десь nоруч почнуть гатuти феєрверкu!”

Мати Героя України Тараса Матвіїва: “НАМ БОЛUТЬ! ДУЖЕ! Боюсь, що моє материнське серце вже не вuтримає на цей раз, якщо десь nоруч почнуть гатuти феєрверкu!” Новини

Допис матері Тараса Тарасовича Матвіїва (18 лютого 1989, Волинська область, Україна — 10 липня 2020, поблизу с. Троїцького, Україна — українського журналіста, громадського діяча, військовика. Героя України (посмертно) Валентини Матвіїв. Думку автора опубліковано без жодних змін синтаксис та орфографію збережено:

Останні майже півроку мої пости були болючими, слізними й жалісними… – зі зрозумілої причини.

Та цей пост буде дещо іншим.

Так, ми втратили сина. Єдиного. Мудрого, шляхетного, харизматичного красеня.

Доброго й турботливого.

Світлого й щиросердного.

Нашу надію. Нашу радість і любов. Як ми не раз між собою жартували – найуспішніший наш із татом проект. А тепер його немає з нами на землі – але ми тішимо себе вірою, що він народився для неба. І це дає нам сили жити, хоч він і був сенсом нашого життя – як діти для всіх батьків.

Та, на жаль, нас чимало таких : родин, які втратили на цій війні найдорожче. І ми живемо серед вас: друзів, сусідів, колег, перехожих… На жаль чи на щастя, ми продовжуємо дихати, ходити, працювати, жити серед вас.

Я ось про що. Хто у мене в друзях давно – той знає, що всі ці роки, відколи Майдан, а потім війна, я щороку перед новорічними святами просто волала до людей: люди, подумайте, що для когось вибухи пітард, феєрверків, гучні забави, корпоративи… – це як ще одні постріли гармат, градів, мін, якими вороги вбивали на війні їхніх родичів.

Та так сталось, що, здавалось би, далека війна на сході України добралась і до нашої родини. І тепер це стосується безпосередньо і нас: мене, матері, батька, стареньких бабусі й дідуся, коханої, справжніх друзів і побратимів, для яких дорога пам’ять про нашого Тараса.

Що ж, насмілюсь тепер бути нескромною, оскільки раніше турбувалась про душевний стан родин, що втратили своїх близьких – а тепер начебто “турбуюсь” про себе…

Так. Турбуюсь! Боюсь, що моє материнське серце вже не витримає на цей раз, якщо десь поруч почнуть гатити феєрверки! Що хворі серця тата, бабусі й дідуся теж здадуть. Що любляче й страждаюче серце коханої буде рватися від болю. Я навмисне називаю речі своїми іменами, навмисне. НАМ БОЛИТЬ! ДУЖЕ! Знайте, нам, родинам полеглих воїнів, болить, що на фоні веселих свят ми наче зникаємо для вас, нас наче нема. Подумаєш: скільки там нас на десятки мільйонів українців?! То що: всі мають перейматись якимись кількома тисячами нещасних родин, яким не пощастило?! Життя триває… Миті безцінні… Живемо на всю… Ми маємо право на щастя й радість… Скільки разів за ці сім років я чула подібні відмовки… Мені й тоді, до власної трагедії, було боляче й дико, а зараз це стало стосуватись і мене…

І, може, вашого сусіда, що за стіною. Чи вашого знайомого. Чи вашого колеги по роботі. Чи навіть того випадкового перехожого, що пройшов повз вас, опустивши плечі й погляд додолу… Ми є. Ми серед вас. Хочеться вам того чи ні. І доки ми житимемо й ходитимемо по цій землі – ми нагадуватимемо вам про те, що у нас є війна, що на ній вбивають, ранять, беруть в полон, зникають безвісти. Що ми стали тінями, живими пам’ятниками і пам’ятями наших рідних, що наші серця – місива кривавих негоєних ран, що наші душі – болючі й вразливі, що нам ніколи не стати вже вами – щасливими. Знайте: ми є.

Що ж, хай цей мій пост буде своєрідним викликом суспільству, яке здебільшого вперто відмовляється приймати реалії сьогодення, вмисне ізолюючись від нього і ховаючись за зовнішнім благополуччям і власним добробутом, та своєрідним тестом на людяність та християнство. А чи пройдете ви його – залежить від того, чи ви все ж людина і християнин, чи просто той, хто втомився від війни і нас – мимовільних нагадувань про неї – і буде весело, гучно й безтурботно святкувати. Але ми є серед вас… знайте про це.

Та все ж закінчу так: з вірою, що навколо нас все ж – Люди та правдиві, а не ситуативні Християни. Хай Ісусове Різдво завітає до кожної української родини і наповнить її не лише блиском і пишнотою святкової атрибутики й метушні – а насамперед внутрішнім сяйвом Різдвяної Зірки, що пророкувала народження Спасителя як порятунок наших душ від вічної темряви смерті, зла й забуття.

Валентина Матвіїв, мама полеглого воїна від рук московського агресора на російсько-українській війні
Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN