Мені 23 роки. Три місяці тому я народила дитинку. Я не можу сказати, що люблю свою дитину. Почуттів до малюка у мене менше, ніж до моєї кішки.

Мені 23 роки. Три місяці тому я народила дитинку. Я не можу сказати, що люблю свою дитину. Почуттів до малюка у мене менше, ніж до моєї кішки. Через своє виховання, через страх, що я буду жаліти про це все життя, я твердо вирішила народжувати. Всі родичі говорили, що дитина – це прекрасно! Що бути мамою – це чудово…

Завагітніла я випадково. Коли дізналася, одразу ж сказала мамі, що і було моєю великою помилкою. Потім зізналася хлопцеві. Він відповів, що не варто народжувати, бо до дітей ми не готові в фінансовому плані.

Але через своє виховання, через страх, що я буду жаліти про це все життя, я твердо вирішила народжувати. Всі родичі говорили, що дитина – це прекрасно! Що бути мамою – це чудово.

Хлопець мене покинув. Але через пару місяців усвідомив, що не може без мене любить мене. Але дитина йому все ж не потрібна і він буде виховувати її тільки заради мене.

І ось, нарешті, настав довгоочікуваний момент і я народила. Важко це все пройшло. Але я змогла все витерпіти в очікуванні моменту, коли ж я побачу свого малюка. І в момент, коли мені вперше поклали його, як думаєте, що я відчула? Та нічого я не відчула! Ні любові, ні радості. Нічого.

Мені просто було погано і дуже хотілося спати. Перші пару днів були навіть цікавими. Я вчилася його сповивати, мити, годувати і всього іншого. А після почалося щось нестерпне.

Він постійно кричав. Постійно! І нічого толком не допомагало: ні заколисування, ні заспокоєння. Нічого. Я просто клала його і йшла заспокоювати нерви, палити, хоча під час очікування не палила. Йшла, тому що якби далі слухала його крики і вереск, не знаю, чим би все закінчилося…

До слова, я його перестала годувати майже відразу. Я цього не хотіла, та й молока не було толком. Ми живемо у моїх батьків. Ще коли я чекала на малого, мама говорила, що хоч раз в тиждень буде сидіти з ним вночі, щоб я виспалась.

Але зараз я ніякої допомоги я не отримую. Максимум – це 10 хвилин потримає його на руках і все. Хлопець цілодобово на роботі і від нього така ж допомога, як і від мами. Тому я постійно сама з дитям.

Я терплю його вже три місяці. Саме терплю! Часу на себе немає взагалі ніякого. Дитина толком не спить і лежати мовчки теж не хоче. Постійно на руках тільки, а якщо покласти, плаче.

У лікарні ми були. Там сказали, що з ним все добре, і те, що він кричить, скоро пройде. А я так більше не можу. Не можу його вивозити на вулицю, гуляти з ним. У мене не проходить і дня, щоб я не плакала, сидячи з ним на руках о 3-й годині ночі. Моє життя змінилося в гіршу сторону.

Я дуже шкодую, що народила. Я хочу його кудись здати, але прекрасно розумію, що єдиний вихід – це дитячий будинок. А віддавати туди шкода, знаючи яке там на ньго чекає життя. Але з іншого боку я теж не найкраща кандидатура для виховання дитини і прекрасно це розумію. От якби хтось із знайомих схотів його забрати у мене і всиновити!

Розумію, що я егоїстка і думаю про себе. Це найбільша помилка в моєму житті, від якої, на жаль, я тепер ніколи не позбудуся. Не впевнена навіть, що з моїм хлопцем нам варто бути разом, бо почуття останнім часом майже зникли, принаймні, у мене до нього… Як бути далі – просто не знаю.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Оцініть статтю:
BBCcCNN
Мені 23 роки. Три місяці тому я народила дитинку. Я не можу сказати, що люблю свою дитину. Почуттів до малюка у мене менше, ніж до моєї кішки.