На стаціонарний телефон нам уже давно ніхто не телефонував: його витіснив мобільний. Ще більше я здивувалась, коли зрозуміла: дзвінок міжміський. А коли почула в слухавці незнайомий голос, далеко не одразу второпала, хто це. Навіть не поцікавившись, як наші справи, голос категоричним тоном почав пояснювати, що моїй доньці слід відвідати нотаріуса і відмовитись від своєї частини спадку

Вечірню тишу прорізав різкий телефонний дзвінок. На стаціонарний телефон нам уже давно ніхто не телефонував: його витіснив мобільний. Ще більше я здивувалась, коли зрозуміла: дзвінок міжміський. А коли почула в слухавці незнайомий голос, далеко не одразу второпала, хто це. Навіть не поцікавившись, як наші справи, голос категоричним тоном почав пояснювати, що моїй доньці слід відвідати нотаріуса і відмовитись від своєї частини спадку. Який нотаріус, який спадок? Немає у нас нічого, крім цієї тісної квартирки, в якій живемо. Лише згодом зрозуміла, в чому річ.

Мого чоловіка багато років тому не стало, коли я була при надії. Тоді були важкі дев’яності, й одразу ж після прощання ми з мамою замислились, а як жити далі? Єдиною годувальницею стала мама, але на її утриманні була ще моя менша сестра-школярка. Я до декрету заробляла більше за маму, тому було вирішено, що одразу після появи маляти я вийду на роботу, а мама сидітиме з дитиною. Окрім мене самої, годувати треба було маму, сестру та, звісно ж, маленьку донечку.

За матеріалами – Порадниця.

Моя сестра й досі згадує, як ми купували раз на кілька тижнів палицю ковбаси і нарізали її такими тоненькими шматочками, що крізь них, здавалось, зірки на небі можна було побачити. Так і жили: важко, але дружно. За цей час родина чоловіка (його мати та дві сестри) жодного разу не поцікавились, як нам ведеться. Я намагалася виправдовувати свекруху, мовляв, не може отямитися від втрати, не до нас їй. Та й думати особливо часу не було: тут аби вижити.

Й ось мені зателефонувала одна із сестер покійного чоловіка й повідомила, що свекрухи не стало, однак заповіт не склала. Сестри почали ділити хату і, як мені згодом стало відомо від людей, встигли пересваритись між собою, бо ні хата, ні ділянка не ділились точно навпіл. Яким же було їхнє розчарування, коли юристи повідомили, що є ще один спадкоємець: дитина їх покійного брата, тобто моя донька. Тоді вони й почали нам телефонувати, вимагаючи, щоб дівчина відмовилась від своєї частини спадку. Я не тиснула на доньку, але в глибині душі вважала, що вона має право на батькову частку. Адже вона й без того була багато чого позбавлена. Донька пішла до нотаріуса, він їй також порадив не відмовлятись від своєї частки, і ми підписали всі необхідні документи. Сестри чоловіка дуже обурилися. Почали постійно телефонувати нам із докорами, що ми в тому домі нічого не зробили, що свекруху не доглядали (як розказали потім люди, вони теж) і так далі.

Але ми з донькою розсудили так: якби свекруха хотіла, вона б склала заповіт на користь доньок. Але ж вона цього не зробила. Може, й справді хотіла, аби щось дісталось онучці, якою всі ці роки не цікавилась.

Поховали її, до речі, поряд із сином – моїм чоловіком. Що вона йому там розкаже? Не знаю, і не мені когось судити. Що будемо робити зі спадком, ще не вирішили, доньці лише 16 років. З такими родичами, звісно, в одній хаті жити не будемо.

Автор – Вікторія КИЇВСЬКА.

Фото ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

На стаціонарний телефон нам уже давно ніхто не телефонував: його витіснив мобільний. Ще більше я здивувалась, коли зрозуміла: дзвінок міжміський. А коли почула в слухавці незнайомий голос, далеко не одразу второпала, хто це. Навіть не поцікавившись, як наші справи, голос категоричним тоном почав пояснювати, що моїй доньці слід відвідати нотаріуса і відмовитись від своєї частини спадку