Новий Рік я терпіти не можу всім серцем. Навколо метушня – подарунки, закупка продуктів. А я розумію, що як завжди сама собі роблю олів’є, саджу поруч свого песика, і ми мовчки дивимося телевізор. А напередодні, за годину до курантів мені дзвонять діти і кажуть: «З Новим Роком, мамо! Щастя і здоров’я! Ну давай, нам ніколи!»

Різне

Мені 64 роки і я шалено самотня, хоча виростила трьох здорових і гарних дітей. Зі мною живе лише старий мій песик, кудлатий пустунчик. А діти – хто де: старший син (43 роки) моряк. Неодружений, подовгу в рейсах, а на березі «відривається» по ресторанах, але висилає мені велику суму грошей, мовляв, в якості компенсації, що так рідко приїжджає. Останній раз був у мене 7 років тому, коли подарував ноутбук і навчив в ньому розбиратися. А гроші я кладу на рахунок – навіщо мені вони? Мені пенсії однієї цілком вистачає, я люблю скромний достаток, звикла вже, напевно.

Середуща – донька, живе від нашого міста на відстані трохи більше 200 км. Їй 38, чоловік і дві доньки підліткового віку, мої онуки. Живуть дуже добре, фінанси дозволяють навіть на щорічні сімейні поїздки за кордон, в об’їзд мого дому. І меншенький синок, йому 34 роки, найулюбленіший. Живе в нашому місті, але на протилежному кінці міста, далеко від мене. Нещодавно одружився, дітей у них з дружиною поки немає, але він багато працює, перебуваючи під каблучком його примхливої ​​дружини. Бачу я молодшого дуже рідко, йому постійно ніколи.

Ось така картина! Молодших дітей (синочка з донькою) з їх сім’ями змогла зібрати лише на своє 60-тиріччя, і то, через сльози. Старшенький був в морі. З накопичених грошей навіть ресторан замовила. І відтоді – нікого, ну хіба що раз на рік молодший син приїжджає допомогти мені в чомусь по-швидкому і бігом по своїх справах.

Сама не можу ні до кого приїхати: маю проблеми з ногами, навіть песика важко стало вигулювати. Могла б поїхати в гості до молодшого на таксі, наприклад, але там мене його дружинонька не шанує, а синові за це ніяково. Тому одне віконце в світ: інтернет. Не хочу всі ці смартфони сучасні, я вже звикла тільки до ноутбука, тим більше нікуди особливо не виходжу.

З бабусями-сусідками не спілкуюся, тільки коли собаку вигулюю, то вітаюся. Мені нудно з ними обговорювати проблеми ЖКГ і пліткувати про сусідів. Не цікаво! Я краще подивлюся соціальні мережі і почитаю долю різних людей, ось і про себе пишу. Є у мене одна давня подруга, сама не зовсім здорова, але раз на рік приїжджає до мене на день народження, з нею удвох і відзначаємо. А мої діти в цей день роблять тільки короткі дзвінки: «З днем ​​народження, мамо! Щастя і здоров’я! Ну нехай, мені ніколи». Ось тобі і щастя!

Але Новий Рік я терпіти не можу всім серцем. Навколо метушня – подарунки, закупка продуктів. А я розумію, що як завжди сама собі зроблю олів’є, посаджу поруч свого песика, і ми мовчки подивимося телевізор. А напередодні, за годину до курантів мені подзвонять діти і скажуть: «З Новим Роком, мамо! Щастя і здоров’я! Ну давай, нам ніколи!». І подружка не зможе приїхати, вона відзначає свято у своєї доньки, де мені всі чужі люди. Подруга раз зробила боязку спробу мене запросити туди, але я відмовилася – що ж я буду чужому щастю заздрити?!

Скажіть, що не так у вихованні моїх дітей? Чи всі літні люди так маються з сучасними, зайнятими дітьми? Я добра за характером, мені б і з онуками поспілкуватися, та не можу – самі не кличуть, і до мене не приїжджають. Тільки в соцмережах від них подаруночки-картинки приходять на мою фотографію, і кілька слів в повідомленнях: коротко і лаконічно. Важко мені від самотності.

Діти, не забувайте своїх літніх батьків, вони дуже потребують вашої уваги. Не гроші їм ваші потрібні, а особисте спілкування – ось так, віч-на-віч. Ось і розповіла все вам, читачі, розповісти більше нікому.

Фото ілюстративне.


Джерело

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN