Однієї ночі донька не прийшла додому ночувати. Батьки місця собі не знаходили. Телефонували подругам, співробітникам, але ніхто нічого не знав. Писати заяву в поліцію поки не хотіли — соромилися розголосу. Надіялися, що прийде. Та де там…

Новини

Дуже добре жилося Оленці. Закінчила інститут, працювала в банку. Мешкала у Львові у просторій квартирі. Тепер там поселився її рідний брат із сім’єю, бо батьки після виходу на пенсію переїхали до села.

— Працьовитою, скромною була, ніколи допізна не гуляла, в усьому знала міру, — пригадує мама Оленки, втираючи сльози. — Хіба зрідка натякала, що не проти поїхати за кордон на заробітки, бо в Україні зарплати невисокі. Але ніхто з нас не сприймав цього серйозно, пише “Вільне життя“.

Проте однієї ночі донька не прийшла додому ночувати. Батьки місця собі не знаходили. Телефонували подругам, співробітникам, але ніхто нічого не знав. Писати заяву в поліцію поки не хотіли — соромилися розголосу. Надіялися, що прийде. Та де там… Аж через чотири дні Оленка їм зателефонувала і випалила:

— Мамо, я в Празі.

— Ти що, чотири дні сидиш у «Празі»? — здивувалася матір, адже у Львові був ресторан із такою назвою.

— Ні, — відповіла. — Я в столиці Чехії. В місті Прага. Хочу знайти тут собі роботу. Не переживайте за мене, все буде добре…

Відлягло батькам від серця, хоча вони й не схвалювали такого вчинку доньки. Але дякували Богові, що жива, бо різне передумали за ці чотири дні, що видалися їм роками.

Незадовго Оленка й справді знайшла в Празі роботу. Заробляла значно більше, ніж у рідному місті, тож повертатися додому не хотіла. За два роки навідалася у відпустку й знову гайнула за кордон. А якось зателефонувала й повідомила:

— Мамо, я вже у Швейцарії!

З’ясувалося, що в Празі вона познайомилася з молодим швейцарцем, котрий нелегально перевів її пішки через кордон.

— Це мій наречений, мамо, — радісно розповідала Олена. — Ми живемо в будинку його батьків. У селі, але те село таке гарне й чисте! В Україні навіть схожих немає. І взагалі, нам іще дуже далеко до таких умов, як у Швейцарії. Не переживайте, все буде добре…

Згодом молоді люди побралися, але з України на їхньому весіллі нікого не було. Дивилася матір на весільне фото своєї доньки — й серце крoв’ю oбливалoсь: як вона там, на чужині серед чужих людей?

Уперше мама приїхала до доньки майже через десять років, коли в тієї вже було троє дітей. Вона довго не могла завагітніти, а потім сталося диво: дітки почали народжуватися одне за одним. Дуже сподобалася Олениній мамі Швейцарія. Тільки не могла змиритися, що з внуками годі поговорити, бо ж української мови не знають. Оленка поволі вчила їх російської. Вона, мовляв, легша.

…Уже двадцять років минуло, як Олена у Швейцарії. У неї вже п’ятеро дітей. Відколи народила першого сина, перестала працювати. Чоловік заробляє добре, сім’я забезпечена, дім — повна чаша. Але почувається в ньому Оленка, наче пташка в золотій клітці. Нічого не бачить, крім дому. Повністю присвятила себе догляду за дітьми. Через постійні клопоти не може приїхати в Україну. Просить, аби батьки частіше їх провідували.

— Діти запитують в Оленки, — з плачем каже її матір, — чому бабуся з України їй допомагає, а їхня бабуся тільки курить і їсть. Оленка пояснює, що бабуся з України теж їхня. А вони: «Тогда почему она с нами не живёт, если она наша?»

Жде не діждеться мама, коли її донька нарешті, вперше за двадцять років, ступить на рідний поріг. Та щойно наймолодший внук попросить телефоном приїхати — вкотре збирається в далеку дорогу. Бо дуже скучає за своїми найріднішими.

Марія ПОЖАРНЮК.

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN