« Ой, Анфісочко, – заголосила Ніна, – лавку біля воріт свині сусідські зовсім розвалили, ввечері і посидіти нема на чому. Позич свого Олексія полагодити лавку: там діла на годинку всього». – Анфіса вуха розвісила і чоловіка відпустила, а він не через годину, через рік повернувся

Різне

У той липневий суботній ранок Анфіса варила малинове варення на веранді. Чоловік Олексій возився з мотоциклом, син з дочкою, вже майже підлітки, днями пропадали на річці. Несподівано на порозі з’явилася сусідка Ніна, – розлучена, жвава жіночка.

Нещодавно сина сина на службу провела, живе одна. З сусідами дружить, як і належить в селі: то по сіль один до одного біжать, то за борошном. Ось і цього разу Ніна прийшла з проханням, правда, незвичайним:

– Ой, Анфісо, варення-то яке ароматне у тебе!

– Та вже, малина в цьому році вродила велика, вже майже переспілі зняла, – похвалилася Анфіса.

– А у мене ось все руки не доходять, – почала скаржитися Ніна, – стільки справ вдома, а руки-то одні, не встигаю я.

Анфіса відклала в сторону дерев’яну лопатку, якою помішувала варення і, запропонувавши Ніні стілець, запитала:

– Давай вже, кажи, навіщо прийшла, не для того ж, щоб варення моє хвалити.

– Ой, Анфісочко, – заголосила Ніна, – лавку біля воріт свині сусідські зовсім розвалили, ввечері і посидіти нема на чому. Нехай Олексій полагодить лавку: там діла на годинку всього. Якщо не зайнятий, скажи йому.

– А чого говорити, он він, в гаражі з мотоциклом возиться, піди, та поклич сама. Сусіди ж ми, – тобі не відмовить.

Нінка тут же крутонулась і побігла в гараж. Анфіса доварити варення, й заходилася коло вечері. Незабаром прибігли на обід дітлахи, а Олексія все не було, хоча пройшло вже більше двох годин. Анфіса пішла до сусідки, дізнатися, коли чоловік на обід прийде. Лавка біля воріт була вже відремонтована, Олексія поблизу не видно. Анфіса зайшла в огорожу, назустріч їй ішов Олексій. На Анфісу він намагався не дивитися.

– Ти ось що, Анфіс, правильно тільки мене зрозумій: не повернуся я додому. Не можу я. Тут залишаюся.

Що потім було, Анфіса насилу згадує. Те, що сорочку на чоловікові на клапті перетворила, – це точно. І в будинок до Ніни хотіла забігти, але Олексій не пустив. Здоровий мужик ледве втримав малесеньку Анфісу – стільки сили в ній було тоді. Потім Анфіса побігла до матері Олексія, і свекруха теж ходила до Нінки, соромила, але все без толку. Олексій залишився у Нінки.

На другий день Анфіса порахувала палкою всі вікна у сусідки. Його речі Анфіса викинула на дорогу, а вночі Олексій зібрав їх, а то ж і переодягнутися нема в що, – пішов, у чому був. Через тиждень забрав мотоцикл, поки Анфіси вдома не було. З донькою і сином таємно зустрічався, прощення просив, гроші давав, умовляв не ображатися на нього, оскільки батько він їм і любить своїх дітей. Майже місяць все село гуло, перемиваючи всіх трьох: Нінку, Олексія, Анфісу. А потім нібито і звикли. Хіба мало чого не буває в житті, тим більше, що по молодості Олексій з Ніною дружили.

Минув рік. Такого ж липневого ранку, як і в минулому році, Анфіса прибирала на веранді. Раптом відчула на собі чийсь погляд. Обернувшись, побачила в дверях Олексія.

– Фу, ти, налякав! Чого треба? Дітей вдома немає.

– Поговорити треба, Анфіса, – Олексій пройшов і без запрошення сів за стіл.

– Ну, кажи, а то ніколи мені. І взагалі, я ж сказала, щоб ноги твоєї тут не було.

Олексій важко зітхнув. А потім почав розповідати. Він нагадав Анфісі, як рік тому, привіз додому два мішки комбікорму з ферми, сказавши, що приватник один продав. Виявляється, вони з Петькою-чабаном самі розпорядилися: державне взяли додому. Олексій ще й Петьці допоміг у віз чотири мішки закинути. А на другий день перевірка прилетіла, подейкували, що недорахувалися комбікорми. Олексій почав переживати, що його за той комбікорм і візьмуть А тут Ніна покликала його лавку полагодити.

І як тільки прийшов до неї, так вона за стіл посадила і всю цю історію виклала, сказавши, що була в той день на фермі і бачила, як Олексій з Петром мішки тягали. Запропонувала Ніна «угоду»: залишитися у неї жити. Як чоловік, звичайно. А вона промовчить про, що бачила. А якщо не погодиться, то піде до дільничного і напише заяву. І Олексію отримає по повній. А це теж нічого доброго, невідомо, як на сім’ї позначиться. Чи то стара любов не забулася, чи то Олексій і справді трохи перетрусив. Але погодився.

А зараз прийшов, тому що дізнався, що справі тій ніхто ходу не дав, списали все. І ось тепер нібито у Нінки аргументів немає, значить можна додому повернутися. Так якщо і скаже кому, то і до неї претензії будуть: чому мовчала, раз все знала. Анфіса вислухала чоловіка. Сорочку, як в минулий раз, не стала на ньому псувати.

– Значить ти, – звернулася вона до чоловіка, – обрав Нінине ліжко замість неприємностей?

– Не вибирав я, хотів як краще для сім’ї. А раптом що сталось би, дітям як в очі дивитися?

– А зараз як ти їм в очі дивишся? – запитала Анфіса. – Отже: назад я тебе не візьму ні сьогодні, ні через місяць, взагалі ніколи. Раз ти у мене поради не спитав, як з тією історією з комбікормом з положення виходити, йди, звідки прийшов.

– Ну, Анфісо, я ж розкаявся в своїй помилці, ну, прости мене. У людей теж різне буває …

– Буває, – відповіла Анфіса, – тільки я не «люди». З дітьми бачитися дозволяю, а назад не пущу.

Олексій знехотя встав зі стільця і ​​пішов до виходу, як у воду опущений.

– Почекай, – покликала його Анфіса.

Олексій швидко обернувся, в очах з’явилася надія і німе запитання.

– Забула сказати, розлучитися нам треба, рік як не живемо. Так що на розлучення подаю і на аліменти. А тепер іди, – махнула рукою Анфіса.

Автор не вказаний.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.


Джерело

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN