Оксана сказала, що їй потрібно поїхати до Миколаєва, а сама маленьку доньку залишила у подруги матері. Василина Іванівна спохватилася, коли побачила, що в хаті немає грошей, які вже багато років відкладала сільська жінка. Вона стала чекати Оксану, доглядаючи її маленьку донечку. Спочатку щохвилини бігала до вікна, а потім все рідше виходила на дорогу. Так минув тиждень, місяць, рік, а Оксани все не було. Якось я зустріла Василину Іванівну на ринку, у неї були сумні очі, вона довго не могла мене впізнати

Життєві історії

Оксана сказала, що їй потрібно поїхати до Миколаєва, а сама маленьку доньку залишила у подруги матері. Василина Іванівна спохватилася, коли побачила, що в хаті немає грошей, які вже багато років відкладала сільська жінка. Вона стала чекати Оксану, доглядаючи її маленьку донечку. Спочатку щохвилини бігала до вікна, а потім все рідше виходила на дорогу. Так минув тиждень, місяць, рік, а Оксани все не було. Якось я зустріла Василину Іванівну на ринку, у неї були сумні очі, вона довго не могла мене впізнати

Тієї теплої осені я поїхала збирати опеньки. Чесно кажучи, грибник з мене не дуже хороший, але дуже люблю ліс та відпочинок на природі. Не вистачає терпіння заглядати під кожен пеньок, нишпорити між травою у пошуках «трофеїв». Ліпше, звичайно, пройтися під шурхіт опалого листя чи зловити сонячний промінець між уже поріділими кронами дерев. Чи не тому друзі відправляють мене до хатини, яку запримітили на узліссі, за свіжою криничною водою. Там так хороше та затишно.

На подвір’ї біля хатини зустрічаю літню жінку. Сірі, схожі на осінню паволоку очі, дивляться насторожено і трохи недовірливо. Кажу, що хочу набрати свіжої прохолодної води. Очі жінки тепліють, стають привітнішими. За матеріалами

– Надійко, винеси кухлика з хати. Бо з відра у пляшку незручно наливати водичку, – гукає у хату.

З ганку визирає маленька білява голівка. З цікавістю зирить: хто там? Потім з’являється і саме дівча, років п’яти, не більше. Поважно простягає мені кухлика і несміливо ховається за літню жінку.

– Внучка ваша, напевно? – запитую я спокійно.

– Внучка. Моя золота помічниця, моя радість.

З очей жінки вже струменить літня теплінь, і від того погляду, спрямованого на невеличку дівчинку, стає і мені затишно від тих очей. Надійка хутко зникає за рогом хатини, пропускаючи мимо вух бабусину настанову не бігти далеко у ліс, бо заблудиться. Пора і мені йти.

– Зачекайте, – притримує мене жінка. – Коли не важко, вкиньте мого листа у поштову скриньку в Тернополі. Я саме для цього збиралася до села йти, а дорога не близька.

Запевняю жінку, що з охотою виконаю її прохання. Василина Іванівна, так звуть мою випадкову нову знайому, зупиняється у нерішучості.

– А, може, ліпше самій поїхати до Тернополя? Треба мені, радили люди, в управління освіти, в опікунську раду. Ось тут, на листочку, сільський голова адресу, куди звертатися, написав. Чи, може, спочатку до району їхати? Навіть не знаю як правильно вчинити мені.

Василина Іванівна обводить задумливим поглядом старі ясени, що ростуть довкіл хати.

– Ото вся моя рада-порада, – каже. – Вони шумлять, а мені здається, ніби розмовляють зі мною тихенько, шепотять щось. Та ще Надійка. Але вона – всього дитина. Їй усього не розкажеш, не розуміє ще. А ясени – мовчать.

І вже виповідає мені свої непрості проблеми, як розказують їх людині, яка не стільки щось порадить чи допоможе, а просто вислухає і зрозуміє, і тоді й на душі легше стане.

– Надійка насправді мені не рідна внучка…

Тихо шелестять старі ясени. Ще тихіше звучать слова Василини Іванівни, повертаючи її у ті далекі дні, коли і вона була юна та щаслива. Вийшла заміж, переїхала зі свого Миколаєва до чоловіка на Тернопільщину. Ось сюди, під цей старий ліс. Тоді з чоловіком вони посадили довкіл хати молоденькі ясени, щоб захищали обійстя від сильних та холодних вітрів. Взагалі-то планували побудуватися у селі, як зробили це більшість їхніх сусідів. Але котрогось дня долетіла на їхній хутір із села звістка. Про те, що сполохалися коні, якими їздив її чоловік Петро. Разом з фірою понесли чоловіка, тоді коні наробили Петрові лиха. Петра одразу повезли до лікарні.

Ще застала його. А потім настали чорні дні. Від смутку, від плачу свекрухи, від сліз і чорної хустини на голові. Радили сусіди: повертайся додому, на батьківщину. Ще молода, знайдеш свою долю. Адже добра та хороша жінка заслуговує на щастя.

Справді, її тут нічого вже зовсім не тримало. Невдовзі не стало – не стільки від хвороб, скільки з горя.

– Тільки як я могла поїхати звідти? – з тихим сумом каже Василина Іванівна. – А горбики, де спочивають вони? Чоловіка, свекрухи, яка кликала мене донькою, а її – мамою. Хто б їх доглядав? Та й удома, в Миколаєві, мене ніхто особливо вже не чекав. При мамі жив брат, а в нього – своя сім’я, я їм була б лише на заваді.

Жаліла тільки, що не встигли перебратися вони з чоловіком до села. Між людьми було б веселіше їй, а так на самотині. Тому коли одного дня з’явилася на її подвір’ї Оксана – донька давньої подруги, жінка неймовірно зраділа. Лише звідки дівчина тут взялася? У поношеному одязі, ніби перелякана, а очі сумні-сумні.

– У мами в старих записниках вашу адресу знайшла. Ви ж колись листувалися з нею так довго. І приїжджали до нас не раз, – пояснювала їй Оксана.

Справді, тільки коли це було. Ще коли жив її Петро, їздила вона додому в гості. До подруги заходила своєї декілька раз, заздрила їй постійно, що її дім звеселяють діти, а в них – досі нема дитятка.

– Подруга ще тоді сміялася. Казала, забирай собі, яке хочеш. Було їх у неї троє. А найбільше мені подобалася Оксанка, вона тоді була така гарненька та весела, – Василина Іванівна перегортає ще одну сторінку свого життя.

Тож прихистила дівчину, мов рідну. Вже пізніше розказала та Василині, що приїхала до неї не просто так. Чекає дитину, а жити нема де, бо немає свого кутка. Була вже у різних притулках і на вулиці доводилося ночувати, але залишитися немає де.

– А мама? – випитувала Василина.

– А що мама? Нема її вдома. Знайшла вона собі вже давно нового чоловіка, поїхала з ним кудись на заробітки. Куди – точно не знаю. А квартиру комусь продала.

Василина давно здогадувалася. Про те, що народжувала подруга дітей від різних батьків. Що виховувалися вони в різних інтернатах. Що любила подруга оту сиву рідину. Мабуть, таки неспроста прийшла до неї Оксана.

Приписала жінка дівчину до свого обійстя відразу. Возила сама до лікарні на обстеження. Мала за рідну доньку. У селі хвалилася, що скоро бабусею стане, а сама не могла натішитися тим.

Народила Оксана дівчинку. Надійкою назвали. Тільки чомусь байдуже ставилася до доньки Оксана. Не підійде, коли та плаче, не пригорне. Молода ще, міркувала Василина, навчиться незабаром.

Якось пішла у село до магазину дещо купити. Повернулася, а в хаті лише маленька Надійка плаче. Та ще записка на столі від Оксани лежить.

– Писала, що треба їй поїхати до Миколаєва. Що там у неї справи якісь важливі. Надійку поки що залишає мені. Пізніше за нею повернеться, як все владнається.

Це вже потім Василина Іванівна спохопилася: Оксана забрала всі гроші, які вона зекономила на життя. Хоча що там тих заощаджень у простої селянки, але то єдині всі гроші, які у неї були.

Вона писала листи до Миколаєва. Але ніхто не відгукнувся. Схоже, Оксана казала правду: на знайомій Василині квартирі родина дівчини давно не жила.

Так вона стала водночас мамою і бабусею. Спочатку ще довго жінка чекала Оксану. Стукне вітер гілкою у лісі – Василина швиденько піднімається і до вікна біжить. З’явиться листоноша на хуторі – вона біжить перша: може, яка звістка є важлива для неї? Але минали місяці, роки, і вони жили з Надійкою удвох, Оксана не з’являлася.

– Тепер я боюся, – каже Василина Іванівна, – що котрогось дня справді приїде Оксана і забере Надійку. А я без неї уже не зможу. Вона мені давно не чужа. От і радять люди удочерити Надійку. Не знаю, чи з того щось вийде… А стукне хтось хвірткою, біжу зі страху на подвір’я – де вона, моя дівчинка?

Погляд жінки лагідно вихоплює з-поміж листя маленьку біляву голівку – Надійка уже повертається з лісу з повними жменьками гарненьких грибочків.

Я прощаюся з ними обома. Несу друзям холодну воду і тиху печаль у душі від тільки-що виповіданого мені чужого смутку та печалі. Не знаю, як складеться доля цих таких добрих душею лісовичок, але знаю, що обидві вони – літня жінка з очима осінньої паволоки і маленька безтурботна дівчинка – мають право на щастя бути разом.

* * *

…І ось, наприкінці серпня, раптом зустрілася на тернопільському ринку з Василиною Іванівною. Спочатку ми довго упізнаємо одна одну: чи справді це ми?

Жінка розповідає, що цього року Надійка уже іде до школи, тож приїхала до Тернополя дівчинці за обновками. Що, може, Бог дасть, навесні переберуться вони все ж таки до села – для медпункту викінчують нове приміщення, а їм сільрада віддає старе, де обіцяють ще й ремонт зробити. Що таки удочерила вона Надійку. Оксана ж і досі не з’явилася – якщо їх хтось і тривожить, то хіба вітер та ще випадкові перехожі. Але якщо мама Надійки повернеться, Василина обов’язково знову її прийме, адже це рідна матуся її Надійки.

Я слухала прості, щирі слова і згадувала осінь дворічної давності. Коли на чужому подвір’ї набирала свіжу прохолодну водичку з невеличкої криниці біля гарненької хатини. Коли зустріла дві добрі беззахисні жінки: літню і зовсім маленьку. Та хата під лісом часто оживає у моїх спогадах. Дуже хочу, щоб вони були щасливими разом, а мама Надійки повернулася до донечки.

Зіна КУШНІРУК.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

Оцініть статтю:
BBCcCNN
Оксана сказала, що їй потрібно поїхати до Миколаєва, а сама маленьку доньку залишила у подруги матері. Василина Іванівна спохватилася, коли побачила, що в хаті немає грошей, які вже багато років відкладала сільська жінка. Вона стала чекати Оксану, доглядаючи її маленьку донечку. Спочатку щохвилини бігала до вікна, а потім все рідше виходила на дорогу. Так минув тиждень, місяць, рік, а Оксани все не було. Якось я зустріла Василину Іванівну на ринку, у неї були сумні очі, вона довго не могла мене впізнати