Ользі усі знайомі говорили, що у Петра є інша, це його секретарка, та вона не вірила. Ольга відразу пішла на роботу до свого чоловіка побачити її. Молоде, тонке, аж світиться. Кофтинка з секонд хенду і джинси звідти ж. Звати її Оксана. Ольга із задоволенням споглядала своє відображення у дзеркалі. Елегантний костюм – шила у престижному ательє, дорогі чобітки. Та ні, Петро її не проміняє на це дівчисько, то люди говорять неправду. А потім Оксана зателефонувала їй сама

Життєві історії

Ользі усі знайомі говорили, що у Петра є інша, це його секретарка, та вона не вірила. Ольга відразу пішла на роботу до свого чоловіка побачити її. Молоде, тонке, аж світиться. Кофтинка з секонд хенду і джинси звідти ж. Звати її Оксана. Ольга із задоволенням споглядала своє відображення у дзеркалі. Елегантний костюм – шила у престижному ательє, дорогі чобітки. Та ні, Петро її не проміняє на це дівчисько, то люди говорять неправду. А потім Оксана зателефонувала їй сама

В той день Ольга ледь не зомліла: назустріч їй з величезного натовпу виринув сам Петро. Котив попереду себе ошатний дитячий візочок, радісно перемовляючись зі своєю юною супутницею. Значить, все це дійсно правда. Те, про що їй давно нашіптували усі сусіди та знайомі, а вона й досі вважала це все безглуздими плітками, недобрими людськими пересудами, які їм заздрили. Не повірила навіть своїй рідній сестрі, яка запевняла, що на власні очі бачила, як Петро купував на ринку новенькі дитячі речі маленького розміру. Тепер ця розмова блискавкою промайнула у голові. Ніби обручем здавило серце.

Знайшла у собі сили помаленько перейти на інший бік вулиці. Прихилилася до старого каштана. Петро із супутницею та немовлям зникли за поворотом, так і не помітивши її. За матеріалами

Ольга не розуміла тільки одного. Як він міг? Срібне весілля на носі. Уже навіть обговорювали, в якому ресторані святкувати будуть свою річницю. Жили – ніколи не сварилися. Єдине, що тривожило, – не було діток у них своїх. Лелека вперто обминав їхню хату вже чимало років. Спочатку надіялися, потім перестали. Ольга помічала, як тішиться Петро племінниками. Тому не раз умовляла чоловіка взяти маля з дитячого будинку. Та він і слухати не хотів.

– Як нема своїх – не треба і чужих, – одказав відразу, як відрубав.

З часом Ольга перестала наполягати взяти дитятко. Жили тихо, розмірено. У домі – все є. Петро в Ольги – замість дитини: не встиг прокинутися – свіженький сніданок на столі. Прихворів – Ольга чаї різні запарює щогодини, страви дієтичні готує, все як для малого дитяти.

І раптом ці чутки. Що у Петра роман із секретаркою. Зовсім молоденькою, майже дівчиськом. Ольга не вірила – вона ж Петрові у доньки годиться. І все-таки не витримала, якось спеціально заїхала до чоловіка на роботу подивитися на свою «суперницю».

Худе, тонке, аж світиться. Кофтинка з секонд хенду і джинси звідти ж. Ольга із задоволенням споглядала своє відображення у дзеркалі, що ніби спеціально для неї повісили у приймальні. Елегантний костюм – шила у престижному ательє, дорогі чобітки, гарне кольє…

У свої сорок п’ять виглядала щонайбільше на тридцять.

– Як вас звати, шановна? – безцеремонно вона розглядала молоду секретарку.

– Оксана, – несміливо кліпнули довгі вії, прикривши виразні великі сині очі.

– Хто ваші батьки, ви десь вчилися? – Ольга продовжувала свої питання.

– Я живу з мамою, удвох. Закінчила нещодавно училище. Але я добре набираю на комп’ютері тексти.

– Що ж, для секретарки, мабуть, вистачить, хіба більшого можна бажати, – Ользі з її двома дипломами та кандидатською дисертацією уже було нецікаве те дівчисько, таке собі з села приїхало дитя.

Правда, надто часто, розповідаючи про справи на роботі вже вдома з дружиною, Петро, ніби між іншим, заводив мову про Оксану. Про те, що дівчина – дуже розумна, хоч і без вищої освіти. Дуже шкодував її, говорив про нещасну та несправедливу долю. Що батько покинув доньку зовсім маленькою, а мама Оксани давно хворіє.

– Я і не знала, що ти так переймаєшся звичайною молодою секретаркою. Може, нам її удочерити? А, може, і справді у тебе з нею щось є, а ти розповідаєш, лише люди перешіптуються?..

Ольжин голос звучав удавано байдуже. Але ж іронія…

– Як ти можеш так говорити? Врешті, ти ж і сама її бачила…

Петро, як завжди, заспокоїв Ольгу. І вона вкотре повірила йому.

І ось ця зустріч сьогодні… Щасливе, усміхнене обличчя Петра. Поруч – Оксана. Юна, вже гарно одягнена. Звичайно, уже речі у неї зараз не з гуманітарки.

Ольга спішила додому. Ноги – ніби не її, затерпли, не слухалися її сьогодні зовсім. Збирала швидко, сама того не розуміючи, чоловікові речі. Усі, до найменшої дрібнички. Нехай іде від неї. Сьогодні ж, ні хвилини не хочу бути поруч з ним.

Петро, очевидно, цього не чекав. Укотре намагався заперечити, мовляв, знову Ольжині вигадки.

– Я усе бачила, Петре, сьогодні ж. Тебе, Оксану, візок з немовлям. От лише чи справді це твоя дитина? Від таких дівчаток можна усього чекати. Нагулялася з ким хотіла. Мабуть, з кимось молодим, таким, як сама. А потім тебе згадала. Чому б не забезпечити дитині багатого татка? Але я більше не хочу вірити в твої казки, люди мені вже давно говорили, а я кохала тебе і нічого не помічала, не хотіла вірити, думала вигадки.

Говорила ті дошкульні слова, аби зробити смуток і Петрові.

– Це моя дитина, Ольго. Моя. Але я не хочу розлучатися з тобою. Між нами – усе життя. Оксана? Просто так, випадковість. Та без мене вони пропадуть вдвох. Розумієш, Ольго?

Благав Ольгу залишити усе, як є, не розлучатися. Ніби і не знає вона нічого. А він не образить її ніколи, як не робив цього досі. Допомагати ж Оксані з донькою просто мусить, бо вже ж не залишить своє дитя.

Лицемір. Голова сива, а боягуз. Ні, так жити Ольга більше не хоче. Нехай іде до Оксани. А про неї турбуватися не треба, вона вже давно доросла. Дасть собі раду сама. Вона доросла, сильна. А ці двоє – що Оксана, що її донька, дійсно діти.

Ольга помилилася. Вона зовсім не була сильною. Довгими ночами виплакувала образу. Не могла вона зрозуміти: на що її Петро сподівався? Що ніхто не дізнається і він так і житиме з двома, ділитиме себе на дві сім’ї?

Ще більше часу пропадала на роботі. Інколи Петро телефонував, просив зустрітися, поговорити. Нема про що, у них нічого спільного більше не залишилося – Ольга була категоричною.

І все-таки десь років через три вони зустрілися. На ринку, прямо обличчя в обличчя. Ольга охнула: Петро чи ні? Подавлений, постарілий, сорочка не першої свіжості. У руках – важкі сумки з продуктами.

– Ось, Оксана список склала, що потрібно купити. На тиждень запасаємося продуктами. Так зручніше, ніж щодня по магазинах бігати, – чомусь не дивився тоді Ользі в очі. – Дитина мала, готувати Оксана не має часу. Та й молода, хоче на люди вийти. Мами її вже не стало. Отож більше так, на швидку руку. Утім, зараз на ринку усе є, – намагався вдавано усміхнутися.

– А як же твоя, Петре, дієта? Овочі, фрукти печені, як я тобі завше готувала?

Він поспішив перевести розмову на неї, мовляв, а як вона, Ольга? Добре, збирається у відпустку в Париж. Давно про це мріяла. А зараз мусить бігти, справи у неї важливі.

Після цієї зустрічі намагалася викреслити з пам’яті рештки споминів про колишнього чоловіка. Якби не цей пізній дзвінок. Пронизливий, тривожний, він підняв Ольгу з ліжка. На другому кінці дроту тривожно плакала у слухавку… Оксана.

– Приїжджайте, благаю вас, тільки швиденько. Петро зараз у лікарні. Кажуть, серце. він нікого не хоче бачити, лише вас.

Боже, за що їй все це? Для чого це їй? Вони ж тепер – зовсім чужі. І все-таки похапцем одяглася, викликала таксі і поїхала до нього.

У палаті пахло тишею і ще чимось незбагненно тривожним.

– Ольго… Прости мені, прости, благаю. Я не був щасливим без тебе. Але… Вони – зовсім одні, – слабка рука ледь погладила її тонкі, холодні пальці.

І знову тиша. Під ранок Петра не стало.

Нечисленна сумна процесія, сірий дощ, намоклі штучні квіти. А за мить – горбик землі, який уособлює вищу і, мабуть, єдину справедливість, яка існує у цьому світі: від тієї, що з косою ніхто не втік і не втече, і нічим не відкупиться. Ця думка чомусь вперто крутилася в Ольжиній голові. Не відчувала ні суму, ні жалю, тільки дзвінку порожнечу усередині, крізь яку відлунювали частинки землі, що осипалися в яму.

Ловила на собі цікаві погляди присутніх. Хто вона: ні жінка, ні вдова. Поспішила одразу піти додому.

– Зачекайте, прошу вас, – хтось наздоганяв її. Оглянулася і здивувалася. Оксана. А поруч – маленька дівчинка.

– Я хочу сказати: він любив завжди тільки вас, лише вас одну…

Смішно. Що їй до того?

– Ми жили не дуже добре. Петро часто хворів. Та й справи на фірмі останнім часом не ладилися. Петро боявся вам зателефонувати, але смуток за вами не полишав його ні на хвилину.

Ні, це вже схоже на фарс. То, виходить, вона ще й винна. Не хотіла більше слухати. Швидше у легківку і додому.

Та спокій не приходив. Точніше, Оксана Ользі його не дала. Десь через місяць зателефонувала знову.

– Будь ласка, мені дуже треба з вами зустрітися. Якщо захочете – востаннє, більше я вас не потурбую ніколи.

Так і буде, – пообіцяла собі Ольга.

На зустріч Оксана прийшла з донькою.

– Ось, я їду в Італію. Подружка там підшукала мені хорошу роботу. Тут я просто не зможу одна з дитиною. На мізерній зарплаті. А мені тільки двадцять п’ять.

Ольга стенула плечима. Знову не розуміла: а при чім тут взагалі вона?

– Я не маю з ким лишити Іринку. Хіба віддам в інтернат. Або покину. От я і подумала: ви ніби їй теж – не чужа. Іринка – донька вашого чоловіка, який дуже кохав вас до останнього. Погляньте, вона ж копія свого тата. Петро Іринку дуже любив. А ви завжди хотіли дітей. От хай і побуде Іринка з вами. Поки я не приїду.

Що за безглуздя? Про що говорить ця жінка?

Сердилася на себе і вдома. На те, що слухала цю чужу їй Оксану, яка вже колись зіпсувала їй життя. Що перед очима ось уже кілька днів стоїть маленька дівчинка. Справді, ніби копія Петра.

Думки перепліталися у голові, не давали їй спати. І якогось дня Ольга сама набрала телефон Оксани.

– Я згідна. Я заберу Іринку до себе.

Спогади тихим щемом і досі тривожать душу Ольги. Десь у світах загубилася Оксана. Тільки й усього, що приїхала оформити документи на відмову від доньки.

– Так буде простіше вам її удочерити, – відразу, не приховуючи, сказала вона Ользі. – А я збираюся знову заміж, можливо, в цей раз я буду щасливою.

Зіна КУШНІРУК.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Ользі усі знайомі говорили, що у Петра є інша, це його секретарка, та вона не вірила. Ольга відразу пішла на роботу до свого чоловіка побачити її. Молоде, тонке, аж світиться. Кофтинка з секонд хенду і джинси звідти ж. Звати її Оксана. Ольга із задоволенням споглядала своє відображення у дзеркалі. Елегантний костюм – шила у престижному ательє, дорогі чобітки. Та ні, Петро її не проміняє на це дівчисько, то люди говорять неправду. А потім Оксана зателефонувала їй сама