– Привіт, – наче нічого не сталося, безтурботно сказала вона. – Ти сумуєш за мною? Ось вирішила повернутися. Зрозуміла, що не можу без тебе. Пробач

– Привіт, – наче нічого не сталося, безтурботно сказала вона. – Ти сумуєш за мною? Ось вирішила повернутися. Зрозуміла, що не можу без тебе. Пробач. Пише Газета “Життя”

Слушна порада – Час допомагає, – сказала вона одного холодного лютневого дня. – Колись ти мене забудеш – і все мине.

За нею назавжди зачинилися двері нашої квартири. Але двері мого серця чомусь залишалися відчиненими.

Через протяги, які з’явилися, я не міг спати ночами. Довго вовтузився у ліжку і машинально простягав руку туди, де поруч зі мною солодко спала вона. Прокидався від усвідомлення, що сам. Навіть не мав потреби заводити будильник – настільки реальним було відчуття самотності.

Ховав усі речі, які нагадували про неї. Але за день діставав їх знову і клав на звичні місця. А­дже це були речі, без яких просто не міг обійтися: посуд, у якому вона готувала, одяг, який дарувала мені до свят, різні дрібнички, такі важливі у побуті.

Я не розумів, як може допомогти час. Із кожним днем, тижнем, місяцем мені було все більш непросто. Спогади нав’язливо оповивали думки – і годі було врятуватися від порожнечі, яка виникала всередині.

– Розважайся. Знайди собі дівчину, – радили колеги.

– Візьми відпустку, – наполягав шеф.

Треба було змінити атмосферу. І я таки погодився на путівку, яку люб’язно придбала мені фірма, до затишного курортного містечка на березі Азов­ського моря.

У квітні море було холодним і самотнім. Однак саме це найбільше пасувало до мого душевного стану. Кожен ранок я незмінно починав із прогулянки набережною. Спускався до берега, довго дивився на море і думав, що ні відстань, ні час не здатні мені допомогти.

Тут, удалині від дому, про неї нагадував дощ, під яким ми колись так любили гуляти. А коли піднімався вітер, я згадував, як він розвіював їй волосся і як вона весело сміялась, поправляючи зачіску. Про неї нагадувало море, яке шуміло в унісон із її  голосом, коли вона шепотіла на вухо найніжніші слова.

Одного з таких вітряних дощових днів я побачив самотню дівочу постать, яка неспішно йшла набережною, не прикриваючись ані парасолькою, ані плащем.

– І не сидиться вам у теплому приміщенні, – звернулась до мене дівчина, усміхаючись. В її усмішці я помітив  сум.

– Якось невесело сидіти одному, – привітно відповів я. – Може, складете мені компанію?

– За умови, що ваше помешкання розташоване ближче, ніж моє. До речі, мене звати Ірина…

Корпус, у якому зупинилася Іра, був розташований трохи далі, ніж мій. І я радісно відреагував на цей знак долі.

– Доведеться виконувати обіцянку, – сказав я весело і взяв Ірину за руку. – Будемо пити чай і дивитися на море з вікна.

Три дні у курортному містечку йшов дощ. І весь цей час ми були поруч. Разом читали книжки, слухали музику, говорили про життя. А вночі, у повній темряві, розповідали одне одному історії, як колись, у дитинстві, та слухали голос моря за вікном. Вночі ми теж були поряд.

Я боявся одного: закохатися в Ірину та дозволити їй полюбити себе. Бо ж знав: закінчиться відпустка – і ми роз’їдемося у свої міста. І не залишиться нічого, крім спогадів та ще однієї розлуки.

Ми обережно уникали тем, які стосуються особистого життя. І були щасливі від того, що так несподівано знайшли одне одного.

Прощаючись, я навмисне не взяв ні адреси, ні номера телефону Ірини. Навіть не дізнався її прізвища. Навіть не поцілував, а просто ніжно взяв за руку, як першого дня нашого знайомства. І вона зажурено усміхнулась у відповідь.

На початку травня, коли довкола все цвіло та пахло весною, я повернувся додому – і раптом зрозумів, що немає більше ні колишнього смутку, ні розчарування. Я прокидався від дзвінка будильника – і з радістю та вдячністю зустрічав кожен новий день. А ще з трепетом згадував проведену в санаторії відпустку. І розумів, що не загубив Ірину. Знав, що обов’язково зустріну її знову. Тільки всьому свій час.

Спекотного липня зателефонувала дівчина, яку я кохав і яка холодного лютневого дня назавжди зачинила за собою двері.

– Привіт, – наче нічого не сталося, безтурботно сказала вона. – Ти сумуєш за мною? Ось вирішила повернутися. Зрозуміла, що не можу без тебе. Пробач.

Я не тримав довгу паузу. Ніби передбачив цей дзвінок і підготувався до відповіді.

– Час допомагає, – сказав їй тихо, але впевнено. – Спробуй і ти жити за цією порадою.

За півроку в нашу фірму влаштувалась нова співробітниця.

– Прошу любити і ставитись із повагою, – наголосив шеф. – Дівчина приїхала з іншого міста. Тож нехай набира­ється позитивних вражень.

Він вийшов у коридор і за кілька хвилин привів за руку молодого фахівця. Симпатичну та усміхнену дівчину. Мою Ірину.

Олена БАГРЯНЦЕВА.

Текст підготували – intermarium.news. Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – firestock.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

– Привіт, – наче нічого не сталося, безтурботно сказала вона. – Ти сумуєш за мною? Ось вирішила повернутися. Зрозуміла, що не можу без тебе. Пробач