Які глобальні помилки зробила країна-агресор росія у 2025 році? Найбільшу з них було скоєно набагато раніше, у лютому 2022 року, коли путін ухвалив рішення про широкомасштабне вторгнення в Україну.
Через чотири роки кремлівський диктатор, як і раніше, не визнає цієї помилки, але об’єктивна реальність така, що йому доведеться піти з влади та припинити війну. На “палацовий переворот” у Кремлі розраховувати не варто – створена путіним система повністю унеможливлює такий варіант. Але з ним станеться щось, чого ніхто не очікуватиме.
Скільки ще триватиме війна? Приблизно рік, тому що до кінця 2026 року можуть відбутися дуже великі зміни. Очільник США Дональд Трамп може бути відсторонений від влади, і тоді на центри ухвалення рішень у Москві полетять “Томагавки”. Стан економіки росії – ще одна причина, чому Кремль не подужає війну ще протягом 2-3 років.
Таку думку в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA висловив антиросійський активіст, голова фонду “Стоп Російський Терор” (США) Герман Обухов.
– На вашу думку, яких глобальних промахів або помилок припустилися путін і вся російська влада 2025 року, які негативно позначаться вже 2026 року?
– Я практично переконаний, якщо говорити про глобальну помилку, то її було зроблено не 2025 року, а 2022 року, і її продовжують наполегливо заперечувати. Це головна помилка – заперечення зробленої помилки. На моє переконання, глобальна й фатальна помилка Кремля полягає в тому, що він розпочав цю війну в лютому 2022 року.
Лідери Європи досі не розуміють або відмовляються розуміти, що війна для росії – це парадигма, путін не уявляє, як без неї жити. Якщо зупинити війну зараз, виникає цілий букет проблем: що робити з військовослужбовцями, які повернуться з України, що робити з економікою, що робити з індустрією, поставленою на воєнні рейки, що далі, який результат?
Результату не буде ніякого – з путіна одразу ж почнуть питати: навіщо ми туди влізли, чого ми домоглися? Результату ніякого немає. Немає ні Донбасу, ні Києва, немає нічого, крім битви за Покровськ і Куп’янськ, які взагалі нічого не вирішують. Зрозуміло, що для ЗСУ це опорні, концептуальні пункти, але глобально для Росії це ніщо. Це не Запоріжжя, не Херсон, не Харків.
– Ви вважаєте, що зупинка воєнних дій неможлива апріорі, навіть на 30 днів, про які йшлося на початку мирної ініціативи Трампа, оскільки путін не може собі дозволити зупинитися?
– А сенс? Який сенс зупинятися на 30 днів? Пройдуть 30 днів, і що? Що зміниться? Потім знову війна, знову якісь концентрації, перестановки військ? Я особисто не розумію цей посил.
Трамп узагалі не розуміє нічого в політології. Для нього це війна за ласий шматок бізнесу. путін пообіцяв йому, що, мовляв, якщо цю війну ти припиниш на наших умовах, то отримаєш “Лукойл”, якісь родовища, Арктику, шмарктику, я не знаю що. Трампу це запало в голову. Він не думає ні про Америку, ні про Україну, ні про росію, ні про кого.
Уже давно треба було зрозуміти, що путін не може жити без війни. Це перше. Друге – упиратися в те, що в росії рашизм, – це дурість. У росії класичний неонацизм, фашизм. Навіщо намагатися приліпити до цього якісь інші терміни?
– Питання в тому, які абсолютно реальні проблеми вже сьогодні назрівають для путінської росії і які можуть безпосередньо впливати на бойові дії? Які “чорні лебеді”, тобто непередбачувані події, могли б статися у 2026 році саме з погляду самого путіна та Кремля, кремлівської влади?
– Передбачити все взагалі неможливо. Які події можуть щось змінити? Ну, по-перше, те, що економіка росії перебуває далеко не в такому блискучому стані, як це уявляють путін і Кремль. По суті, вона вже на межі початку катастрофічного колапсу. Скільки це триватиме, враховуючи масштаби країни та інерцію? Це може зайняти рік-два, можливо, більше, можливо, менше.
Але необхідно також враховувати стан суспільства, яке теж втомлюється. Ніхто не бере до уваги такий закон ентропії, коли молекули, не пов’язані між собою, переміщуються стихійно, і нічого не відбувається. А коли раптом усі ці молекули з’єднуються разом, то відбувається або вибух, або ще щось подібне. Й у фізиці, й у суспільстві – скрізь ті самі закони природи.
– Якщо говорити про “чорних лебедів”, то як ви розглядаєте варіант палацового перевороту, “транзиту влади”, про який пише Соловей, тощо?
– Тільки не треба згадувати Солов’я. Це все якісь безглузді фантазії. Який там транзит влади. Уся державна надбудова в росії заточена під путіна. Це сталося багато років тому, ще до війни. Не знаю, коли це почалося, але десь ще до Майдану.
У таких країнах із диктатурою нічого несподіваного не відбувається. Який може бути переворот, коли скрізь величезна структура ФСО, ФСБ? Можливо, ця структура й неоднорідна, але вона працює на те, щоб путін правив і жив нескінченно довго. Як і в Радянському Союзі, зміна влади не відбудеться через внутрішні причини. Ніхто Горбачова не зміщував. Був ДКНС, але він провалився, тому що суспільство було іншим.
путін зникне абсолютно несподівано, війна не триватиме довго: інтерв’ю з Обуховим
– Ви думаєте, що путінські олігархи, його оточення, ті, хто дійсно постраждав від санкцій, став невиїзним до країн Заходу, де в них перебувають усі їхні капітали, не хочуть змінювати владу? Ви вважаєте так?
– Ні. Я так не вважаю. Вони, можливо, й хотіли б змінити владу, але вони не можуть цього зробити. Так склалися всі умови, обставини. Так само, можливо, великі магнати індустрії та промисловості в нацистській Німеччині бачили, що початок Другої світової війни веде до поганого кінця, але вони нічого не могли зробити, тому що все суспільство вже працювало на війну. Гестапо й інші структури. І чинити опір було вже неможливо й марно.
Приблизно так само це виглядає сьогодні в росії. Цей механізм уже запущений – механізм репресій, механізм обмежень. Олігархи вже не відіграють тієї ролі, яку вони відігравали 10-15 років тому.
– Ви хочете сказати, що сьогоднішня росія вже стала на воєнні рейки й фактично будь-який пересічний росіянин теж зацікавлений у тому, щоб війна продовжувалася, тому що ця війна дає йому робоче місце, дає йому зарплату, дає його родичу, який пішов убивати українців, хороші гроші. Правильно?
– Певною мірою – так. Хоча не всі цим задоволені, тому що низка напрямів в економіці просто складається, закриваються ресторани, кафе, торгові центри. Платоспроможність населення падає. Але загалом багато хто отримав можливість заробляти навіть більше на військових замовленнях.
Точно так само працювала й нацистська Німеччина. Уся країна працювала на війну. Всі отримували хороші гроші, зарплати. Ніхто не знав, навіть поняття не мав, що є газові камери, є концтабори, є проблеми на фронті. Уся німецька нація була задоволена, поки не грянув 1943 рік, коли пішов відкат.
Я думаю, скоро в росії економіка скаже своє слово. Тому що вже нічим буде платити, годувати, одягати армію, адже на це потрібні величезні кошти, а вони вже закінчуються. Я не знаю, де путін братиме ці гроші. Ніякі Китай та Іран нічого не дадуть, Америка – тим більше. За все треба платити. Усе, що було вкрадено, вже закінчується. Зараз почали напирати на бізнеси в росії, націоналізувати, але на цьому теж довго не протягнеш.
Не хочу давати прогнози, але в мене відчуття, що війна, напевно, триватиме ще рік. Можливо, трохи більше, можливо, трохи менше. В Америці буде змінюватися влада. Я практично впевнений, що Трамп піде на початку 2027 року, і тоді все почне різко змінюватися – і в Європі, і в росії. Тому що в росії зрозуміють, що все, кінець. До влади в США прийде демократ, або Венс під дудку демократів робитиме все, що треба. І все буде зовсім не так, як зараз.
І в Європи теж розв’яжуться руки, тому що Америка може дати будь-яку зброю. На росію полетять “Томагавки”, щось ще – і все. Це вже питання місяців, а не років. росія просто не потягне ще 2-3 роки війни. Гарматне м’ясо, звісно, буде йти-йти, але ми бачимо Покровськ – навіть такими силами не можуть взяти його більше ніж рік. Хіба це не показник? Яке там Запоріжжя? Який там Київ? Який там Берлін? Це все шапіто якесь.
Думаю, путін піде не внаслідок внутрішнього перевороту, а якось по-іншому. Я не хочу тут гадати. Відбудеться щось, станеться, чого ніхто не очікував. Так само, як ніхто не очікував розпаду Радянського Союзу. Але зібралися в Біловезькій Пущі, підписали документ, і Радянський Союз уже був учора, а сьогодні прокинулися – три республіки. І вже Горбачов – король без королівства. Можливо, так станеться і з росією.
– Ми бачимо, що путін у своєму божевіллі абсолютно не збирається закінчувати цю війну. Але її тривалість вже практично зрівнялася з так званою Великою Вітчизняною, або радянсько-німецькою війною. Будь-яка війна закінчується з якихось об’єктивних причин. І коли це станеться, що, на вашу думку, буде з путіним, який, як і раніше, матиме намір воювати до останнього?
– Він не хоче визнавати помилку, зроблену 2022 року, і він продовжуватиме до кінця. Так само, як багато інших диктаторів – Каддафі, Хусейн та інші, які теж робили помилки й не хотіли їх визнавати. Я думаю, що з путіним станеться те саме. Що трапиться, не знає ніхто. Не хочеться фантазувати, я не люблю сенсацій. Тому я не даю прогнозів, що з ним станеться. Але щось відбуватиметься в результаті абсолютно очевидних й абсолютно зрозумілих економічних і політичних змін.
Тому що російське суспільство теж втомлюється, попри те, що начебто ніхто не протестує проти цієї війни. Зрозуміло, що це практично неможливо в росії. Але, тим не менш, якісь процеси, які непомітні, все-таки йдуть. І вони приведуть до чогось.
Тому я не роблю прогнозів на кілька років, на два-три роки війни. росія не витягне такий вантаж. Не знаю, з яких джерел братимуть ресурси, людей, гроші й усе інше.
2026-й як переломний рік: прогноз для України, ЄС, НАТО і США. Інтерв’ю з експослом у США Шамшуром
Україна входить у 2026 рік у стані стратегічної невизначеності. Формула, яку озвучує президент України Зеленський, – “завершити війну гідним миром”, логічна і морально бездоганна. Але ключове питання полягає не в бажанні, а в умовах: чи існує у Заходу спільне бачення того, що таке справедливий мир, і чи не перетвориться 2026-й на рік “керованого несправедливого компромісу” під соусом стабілізації. Україна досі не має чіткої, зафіксованої західної стратегії перемоги – лише сукупність обіцянок, пакетів допомоги та політичних сигналів, які залежать від виборчих циклів і внутрішніх криз союзників. 2026-й для України – це не просто черговий рік війни. Це момент перевірки реальності всіх стратегічних декларацій, які Захід накопичував із 2022 року. Питання в тому, хто готовий платити за власні принципи – ресурсами, політичним комфортом і внутрішньою стабільністю.
Євроатлантична єдність у 2026 році постає не як аксіома, а як гіпотеза. Формально вона зберігається, але фактично дедалі більше нагадує конструкцію, що тримається на інерції страху перед поразкою, а не на спільному стратегічному баченні. Росія та Китай системно тестують цю єдність на розрив – через політичний тиск, економічні важелі, гібридні операції та підтримку внутрішніх деструктивних сил у країнах Заходу. Цілком можливо, що саме 2026 рік стане моментом відкритого або прихованого торгу безпекою між союзниками.
НАТО входить у 2026 рік у фазі трансформації, де головне питання – не існування Альянсу, а його функціональна дієздатність. Деградація статті 5 навряд чи відбудеться формально, але її практичне наповнення стає дедалі більш нерівномірним. Альянс ризикує остаточно розділитися на “ядро”, готове до реальних рішень, і “периферію”, яка сприймає безпеку як сервіс.
Європейський Союз опиняється перед вибором між стратегічною автономією та імітацією руху. Провали у питаннях оборонного виробництва, фінансування України та внутрішньої єдності можуть зробити 2026-й роком політичної безпорадності ЄС на тлі зростання популізму й саботажу зсередини.
Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Головне питання: яким вам бачиться 2026-й рік? Це все-таки для України певне вікно можливостей? Чи це рік жорсткого виживання та несправедливої угоди?
– У принципі, весь наш час із 2022-го року, і навіть на підході до повномасштабної агресії, був для нас періодом виживання. На жаль, нічого радикально не змінилося. І тут уже в мільйонний раз можна процитувати Черчилля про сльози, піт і кров. Це, по суті, буде продовжуватися. І, до речі, це треба зрозуміти всьому нашому суспільству.
На тих умовах, які зараз пропонуються, війну можна було завершити ще у 2022 році. Це умови, які можна драматизувати, можна називати капітуляцією, можна говорити про часткову капітуляцію. Але, на мій погляд, було б великою помилкою стверджувати, що це хоча б часткова перемога України. Парадигма цієї угоди, яка зараз розглядається, її філософія полягає в тому, що вона не є справедливою для України. І мир, який вона передбачає, навіть якщо припустити, що будуть виправлені всі найбільш одіозні позиції, і навіть якщо ми не віддамо контрольовану нами частину Донбасу, все одно не є справедливим миром для України. І це точно не є миром тривалим. Тому що за будь-яких умов путін зберігає всі загарбання, які він зробив із 2014 року. Отже, якщо ця угода відбудеться, вона, на моє переконання, не стане вікном можливостей. Вона просто завершить цей конкретний етап війни. І нам одразу доведеться готуватися до продовження російської агресії.
Головне буде те, як ми використаємо цю паузу. Це безпосередньо визначатиме виживання України як держави і, скажімо так, покращення нашого стратегічного становища. А це неможливо без серйозних, реальних змін усередині країни.
– Тобто усі ці розмови про те, що мирна угода як ніколи близька, все це дуже примарно?
– Саме так. Сьогодні не можна сказати, що мир уже на обрії. Ні, він не на обрії. Щоб він став реальністю, щоб він наблизився до нас, потрібна величезна робота всередині України. І потрібна готовність діяти в цих умовах з боку наших партнерів. Зараз це виглядає дуже сумнівно, що стосується Сполучених Штатів, і абсолютно критично необхідно щодо європейців. Вони також мають зрозуміти, що завершення війни на таких умовах — це пряме посилення загрози російської інтервенції проти країн Європи.
Тому 2026-й для нас за будь-яких умов не буде роком і не буде ситуацією, у якій можна якимось чином розслабитися. Ми маємо чітко усвідомлювати: росія отримає передишку, перебудується, посилить свої спроможності, отримає нові ресурси, можливо, допомогу від того ж Китаю та інших країн і готуватиметься до продовження агресії. Причому цілком імовірно, що ця агресія не обмежиться лише Україною. І з цього нам усім потрібно виходити.
– Посилення позицій України на переговорах залежить від європейської підтримки. На ваш погляд, чи входить Україна у 2026-й рік із чіткою стратегією європейської підтримки, чи все ж таки з набором ситуаційних обіцянок і не більше? Чи зможуть у ЄС подолати цю хронічну європейську хворобу, коли є багато розмов про кризу і набагато менше конкретних заходів?
– Чи зможуть вони компенсувати американську допомогу повною мірою? Напевно, ні. Оскільки є окремі види озброєнь, які наявні лише у Сполучених Штатів. Чи можуть компенсувати її в основному? Мені здається, можуть. Для цього потрібна єдність у Європейському Союзі. І потрібне подолання цієї хронічної європейської хвороби, коли є багато розмов про подолання кризи і набагато менше конкретних дій.
Якщо подивитися, наприклад, на рішення про 90-мільярдний кредит для України, то чим більше я про це думаю, тим більш неоднозначним воно для мене виглядає як свідчення цієї хронічної хвороби європейців щодо половинчастих рішень. Тому що і сума значно менша, і політичне значення значно слабше, ніж могло б бути. А це могло стати точкою неповернення у ставленні Європи до перспектив завершення війни на прийнятних для України і для самої Європи умовах.
Тут варто навести кілька прикладів. По-перше, за тими даними, які я бачив, у 2024 році європейці витратили більше коштів на закупівлю російських енергоресурсів, ніж на допомогу Україні. Це абсурд. Другий момент. Десять європейських компаній оборонно-військово-промислового комплексу забезпечують значну частину, там називалася цифра ледь не до 30%, світового виробництва озброєнь. Але вони зараз не постачають у достатньому обсязі цю зброю для перебудови та посилення оборонної спроможності власних країн. Тому що в них є контракти і контрактні зобов’язання, переважно перед країнами Перської затоки, у яких є гроші і які вже законтрактували це озброєння. За такого підходу, коли одночасно говорять, що через 3–5 років росія може напасти на Європу, а дехто каже, що навіть раніше, така логіка є абсолютно неприйнятною.
Третій момент – це стан суспільної думки в окремих країнах і в Європі загалом. Усі розуміють на теоретичному рівні, що потрібно робити жертви, вкладатися в оборону. Але це розуміння дуже абстрактне. Коли ідеться про те, що потрібно поступитися власними соціальними здобутками, піти на економічні жертви, тут у пересічних європейців починає клинити. Вони кажуть: ні, ні, ні, давайте якось без цього. У результаті ми маємо багато заяв політиків і дуже мало конкретних дій. А конкретні дії, зокрема, залежать від стану суспільної думки. І замість того, щоб вести суспільство за собою, пояснювати необхідність цих рішень, політики часто працюють від настроїв суспільства, а не намагаються їх змінити. І це надзвичайно серйозна проблема для Європи.
Загалом це серйозна проблема для Європи – продовження і посилення допомоги Україні. І, на жаль, усе це виглядає дуже неоднозначно. Тому казати, що позиція європейців є однозначно сприятливою для України, я б не став.
– Чи можуть європейці перейти від декларацій про посилення оборонно-військової спроможності до реальних дій? Чи стануть вони суб’єктом безпеки на континенті чи залишаться споживачами американських рішень?
– Очевидно, передусім потрібно подолати фактор у стилі “ми не можемо”. Можемо. Тому що є економічний потенціал, є потенціал військово-промислового комплексу, і, зрештою, є об’єктивна необхідність це зробити. Якщо Європа не хоче бути об’єктом постійних інтервенцій, провокацій або навіть силових дій з боку росії, вона змушена це зробити. По-перше, якщо вона не хоче залишатися в такій залежності від Штатів. По-друге, потрібно нарешті усвідомити, що часи так званих мирних дивідендів уже закінчилися.
Те, що ми спостерігаємо зараз, – це протиріччя між начебто розумінням ситуації, принаймні з боку провідних політиків, і відсутністю необхідної маси дій, спрямованих на її виправлення. Або принаймні відсутністю відчуття нагальності, що це потрібно робити просто зараз, а не розраховувати на якийсь умовний десятирічний період, як це закладено в рішеннях НАТО, за який нібито буде досягнута відповідна планка видатків і посилені спроможності. При цьому всі одночасно говорять, що російської інтервенції можна очікувати протягом 3–5 років. Як це між собою стикується, уявити важко. Тому я дотримуюся дуже неприємної, зокрема і для нас, думки. Ситуація не зміниться доти, доки не відбудеться реальне силове протистояння між росією і європейськими державами. Лише тоді, коли це станеться, можна буде розраховувати, що Європейський Союз не просто прокинувся, не просто почистив зуби, а нарешті одягнувся і зарядив свою рушницю.
– Тобто, попри заяви про потенційну війну через кілька років, Європейський Союз усе ще сприймає росію як загрозу, до якої ще багато часу є, щоб підготуватися?
– Якраз у цьому і полягає парадокс. Загрозою її вважає і враховує, по суті, основна маса. Але от зробити щось для того, щоб цю загрозу адекватно зустріти, ось тут і виникає проблема. І тут ми впираємося в цю тривіальну, але ключову формулу – політичну волю на рівні політиків. Тобто якщо говорити образно, ні Черчиллів, ні Рузвельтів поки що не проглядається. Плюс до цього – стан європейських суспільств.
Ми виходимо на головне питання – наявність лідерів, які готові повести за собою націю. Зараз ми бачимо нерішучість. Плюс фактор Трампа і повну невизначеність щодо того, чого від нього очікувати. І це, безумовно, впливає і на європейських політиків, і на європейські суспільства.
– Чи не вважаєте ви, що однією з проблем тут може бути різний підхід? Є підхід до допомоги Україні з боку північних країн, є південний підхід. Країни, які межують із російською федерацією, очевидно, відчувають цю загрозу і розуміють, що війна наближається. А такі країни, як Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, не поспішають готуватися до протистояння тими темпами, яких вимагає ситуація.
– Мені здається, що ключовим тут є не стільки поділ на північ і південь, скільки те, як складається ситуація в трикутнику Велика Британія, Німеччина та Франція. Саме від цього значною мірою залежить загальна реакція Європи. І тут якраз, попри те, що Франція і Велика Британія географічно далеко від росії, розуміння загрози є. Є розуміння і в більшості прикордонних або близьких до росії держав. А от чим далі від кордону, тим більше з’являється цього самозаспокоєння і надії на те, що все якось саме розсмокчеться.
Отже, з одного боку, чим далі від нас, тим менше підтримки і розуміння необхідності готуватися до війни. З іншого боку, є той самий трикутник держав, які, хоч і далеко, але мають найбільшу вагу і найбільше усвідомлення загрози. Поруч із нами є підтримка і розуміння, або, точніше, поруч із росією. Але водночас ми бачимо дуже небезпечну тенденцію формування поясу недружніх держав. Угорщина – абсолютно відверто недружня. Словаччина не підтримує продовження допомоги Україні, як і нова влада Чехії. І всі ці фактори створюють дуже складну конфігурацію.
Ця складна геометрія ще більше ускладнює ухвалення рішень і в Європейському Союзі, і в рамках НАТО, принаймні в його європейській частині. І це створює дуже серйозні виклики і для нас, і для нашої дипломатії. Нам доведеться шукати можливості говорити і зі словаками, і з чехами, з повним розумінням тих змін у політичній атмосфері, які в цих країнах уже відбулися.
– Як щодо внутрішніх саботажників, ультраправих, які підтримуються вже не тільки Москвою, а й, до речі, Вашингтоном. Це буде ще більшою проблемою для єдності й монолітності ЄС?
– Так, це буде великою проблемою – посилення крайніх правих. Хоча, справедливості заради, треба також пам’ятати і про крайніх лівих, позиції яких щодо України часто не кращі, ніж у крайніх правих. Але з політичного погляду зараз посилюються саме крайні праві. І це явище наявне в усіх країнах Європи, включно з тими самими країнами трикутника, про який я говорив. Навіть у Великій Британії, що, в принципі, виглядає досить несподівано.
Безумовно, не варто узагальнювати. Різні крайні праві партії мають різні підходи і різне ставлення і до росії, і до війни. Але загалом вони виступають проти сильної, федеративної Європи. І це буде впливати на позиції чинних лідерів, які перебувають при владі. Вони будуть змушені маневрувати, враховувати ці настрої, і це прямо впливатиме на функціонування Європейського Союзу як наднаціональної інституції. Це ще один складний фактор з погляду забезпечення наших інтересів.
– Ви зазначили, що багато чого залежатиме від трикутника Британія – Німеччина – Франція і від того, чи буде між ними діалог і порозуміння. А чи не здається вам, що між Францією і Німеччиною немає повної довіри навіть у нинішній ситуації? Як приклад, різне бачення щодо репараційного кредиту. І чи не виникне боротьба за лідерство, яка ще більше ускладнить ухвалення рішень?
– По-перше, варто додати, що нинішню ситуацію в цьому трикутнику суттєво ускладнює внутрішня слабкість усіх трьох лідерів. І Мерц, і Стармер, і особливо Макрон мають дуже ослаблені позиції всередині своїх країн. І це, відповідно, ускладнює проведення чіткої і послідовної лінії на підтримку України. По-друге, якщо звузити ситуацію до Європейського Союзу, то очевидно, що ефективність його функціонування напряму залежить від того, як працює німецько-французький тандем. І тут дійсно є проблеми.
Одна з них полягає в тому, що і Мерц, і Макрон претендують на лідерство. Але якщо говорити про Макрона, то через його надзвичайну внутрішню слабкість ці претензії сьогодні значною мірою девальвовані. І ми бачимо, що Мерц намагається активно заповнити цей вакуум лідерства.
Раніше Макрон позиціонував себе як головний двигун ідеї стратегічної автономії Європи і підтримки України. А зараз ми бачимо, що Мерц усе більш наполегливо, у позитивному сенсі, намагається позиціонувати себе як лідер Європейського Союзу. Що ж до позицій Макрона, то вони якраз ілюструють цю неоднозначність. З одного боку, декларативна підтримка України. З іншого, добре відомо, що саме він зіграв негативну роль у тому, що ідея репараційного кредиту не була реалізована.
– Чи буде здатна Європа переходити так звані червоні лінії путіна? Чи і надалі буде діяти формула: “так, так, ми зробимо, але наступного разу”?
– Я б сказав так: за потенціалом – може. А от чи захоче – тут у мене впевненості немає.
– А чого саме бояться? Все ще бояться реальної війни, ядерної атаки?
– По суті, те саме, що стримувало й Байдена. З одного боку, на рівні такої побутової психології існує сподівання, що “якось воно розсмокчеться”. Підпишуть зараз мирну угоду, буде припинення вогню. Хоча, як ви чудово розумієте, дуже мало європейських політиків, не кажучи вже про американських, прямо кажуть, що це буде лише завершення етапу, а не війни. Усі зараз говорять про необхідність “стабільного і справедливого миру”, при цьому всім абсолютно зрозуміло: цей мир не буде ані справедливим, ані стабільним. Тобто наявний елемент самозаспокоєння. Для європейців, на мій погляд, він є ключовим. Для американців він теж був характерний, просто в іншій формі.
Можливо, зараз це менше мотивує Трампа, але для Байдена вирішальним фактором була ядерна загроза. І для європейців, до речі, теж ядерний шантаж путіна, загалом силовий шантаж, плюс страх перед хаосом. Це особливо сильно було притаманне американцям, але і в європейців є страх: якщо росія зазнає поразки, почнеться колапс режиму, виникнуть проблеми, які Європа і світ, мовляв, не зможуть контролювати. Потрібно займати сильну позицію. Не просто говорити про “мир з позиції сили”, а реально нарощувати цю силу, щоб ця формула справді почала працювати.
– Тобто виходить, що ті фобії, які були у європейців, за ці чотири роки війни так і не були “вилікувані”?
– Ні. Вони, звісно, кажуть, що вилікувалися. Але ми бачимо, що кожного разу, коли треба переходити точку неповернення, їх просто заклинює. Як це було з репараційним кредитом. Якщо буде потрібно – повернемося до питання російських заморожених активів. Але, відверто кажучи, це вже не викликає особливих реальних сподівань.
– Щодо НАТО. Альянс сьогодні – це все ще повноцінний військовий союз? Чи ми маємо справу з фактичною деградацією п’ятої статті у практичному сенсі?
– Якщо подивитися на п’яту статтю після такої анемічної реакції на російські провокації проти країн Балтії, Польщі, Румунії, то, мені здається, відбулася серйозна ерозія довіри до її дієвості. І, на жаль, своїми заявами і поведінкою Трамп це значення не посилює, а скоріше навпаки – послаблює.
З НАТО зараз відбувається те саме, що загалом відбувається з Європою, про що ми вже говорили. Начебто є розуміння проблеми, але немає готовності до конкретних дій тут і зараз. Усе відкладається на 10 років уперед. Тобто відчуття нагальності просто немає.
Можна по-різному трактувати ставлення Трампа до НАТО. Дехто намагається знайти у стратегії національної безпеки якісь натяки або формулювання, що Альянс залишається важливим для США. Мені здається, це ілюзія. Трамп не розглядає НАТО так, як розглядали його попередні президенти – як фундамент американських союзів із країнами, які поділяють спільні цінності. Дуже показово, що він дедалі частіше говорить про Сполучені Штати як про “посередника” між НАТО і росією.
Я не думаю, що США формально вийдуть з НАТО. Але дистанціювання – політичне, військове, фінансове – виглядає абсолютно реальним сценарієм. Зменшення присутності військ, скорочення внесків, ослаблення оборонних спроможностей – усе це ми вже обговорювали.
Говорити про повернення до “нормального стану речей”, на жаль, можна буде лише тоді, коли США побачать пряму загрозу своїм стратегічним інтересам. Але для цього ці інтереси мають бути чітко усвідомлені. А цього ми в Америці Трампа не бачимо. Тому загальна ситуація для НАТО, на мій погляд, є невизначеною зі знаком мінус. Ієрархія пріоритетів у голові Трампа очевидно змістилася. Європа опинилася внизу цього списку і сприймається радше як напрям, за яким можна “доглядати”, але не як стратегічний центр.
– Щодо Штатів. Чи маємо ми сьогодні справу з глибоким політичним і суспільним розколом, який у 2026 році тільки посилиться?
– Якщо коротко, то Сполучені Штати є вкрай поляризованою країною. Адміністрація Трампа намагається реалізувати концепцію так званого імперського президентства – різке розширення повноважень виконавчої влади за рахунок Конгресу і судової гілки. Судова система чинить спротив, але загальна тенденція до авторитаризації очевидна.
Це безпосередньо впливає і на зовнішню політику. Якщо раніше вона будувалася навколо конкуренції великих держав, то зараз Трамп намагається реалізувати ідею “співпраці великих держав” – США, росії, Китаю – з фактичним поділом сфер впливу. Це справді парадигмальний злам. Є політики і серед демократів, і серед республіканців, які розуміють важливість союзів і ціннісних принципів. Але їхній вплив на процеси наразі дуже обмежений. Тому, поки Трамп перебуває при владі і не стикається з жорстким організованим спротивом, ми бачитимемо ще більше Трампа – і у внутрішній, і у зовнішній політиці.
Поки що тенденція саме до посилення розколу. Багато що залежатиме від економіки – чи зможе Трамп утримати її, реалізувати свої обіцянки і зберегти підтримку свого електорату.
– США – це все ще світовий лідер і фактор стабільності? Чи вже радше джерело стратегічної непередбачуваності для союзників та світу загалом?
– Ніколи раніше зовнішня політика США не була настільки персоналізованою, як за Трампа. Усе вимірюється тим, наскільки подія або напрям відповідають особистим політичним інтересам Трампа і його оточення. Фактично він не просто пересунув фігури на світовій шахівниці – він її перевернув. Тому про стабільність говорити не доводиться. Йдеться радше про хаос і зростання волатильності. Так, Трамп вважає, що посилив вплив США. І формально цей вплив справді зберігається. Але говорити про США як про лідера вільного світу, на мою думку, сьогодні вже не доводиться.
– Зближення з росією, на ваш погляд, триватиме?
– Так, воно триватиме доти, доки Трамп не усвідомить, що це зближення працює передусім в інтересах росії. росія не готова жертвувати своїми стратегічними й економічними інтересами заради проєктів із Трампом. Її залежність від Китаю значно глибша, ніж бажання путіна створити якийсь контрбаланс через США.
Зеленський гратиме ‘слухняного сина’ Трампа, аби не віддавати Донеччину: інтерв’ю зі Ступаком
Країна-агресорка росія “гратиметься” з президентом США Дональдом Трампом, щоб змусити його тиснути на керівництво нашої країни та отримати бажані поступки – насамперед неокуповані території Донеччини. Проте ані президент Зеленський, ані Верховна Рада не мають жодних правових підстав, аби “дарувати” агресору території. В ситуації, що склалася, глава української держави буде позиціонувати себе як “слухняного сина” Трампа, обіцяти досліджувати усі пропозиції Білого дому, але не перетинати фатальну межу.
Водночас є підстави сподіватися на те, що 2026 року ситуація на фронті для ЗСУ може покращитися. Чисельність окупаційної армії не збільшується вже протягом кількох місяців й вийшла на “плато”. Якщо надалі вона почне зменшуватися, це відкриє нові можливості для України як у військовому, так і в політичному сенсі.
Таку думку в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA висловив ексспівробітник Служби безпеки України Іван Ступак.
– За вашими оцінками, з якою найбільшою проблемою може зіткнутися Україна на початку 2026 року із суто військової та гібридної точки зору? Які найбільші виклики постануть перед нашою країною, перед армією і спецслужбами?
– Якщо не говорити про енергетику, про інфраструктуру, про обстріли тощо, то я б почав з іншого боку океану, з містера Дональда Трампа, який є тією фігурою, яка ламає нам всі карти і за прихильність якої Україна б’ється останній рік. Росіяни будуть гратися з ним.
Яскравий приклад – це останні дні, коли нас звинуватили в тому, що ми начебто намагалися бомбардувати резиденцію путіна. Це робота на Дональда Трампа. Яка логіка Кремля? Штучно роблять проблему, збільшують її до розмірів кафедрального собору, лякають Дональда Трампа ядерною війною. Дональд Трамп лякається такої перспективи, тисне на Зеленського, Зеленський приймає всі умови, які виставляє російська федерація. Тому, я думаю, найближчі декілька місяців ми будемо жити в такій грі. Тобто на Трампа тиснуть, Трамп лякається, тисне на нас, а ми повинні будемо це все прийняти.
А що росіяни? Вони, звісно, будуть намагатися вбивати когось із наших військових. Вони це активно планують. Раніше, у попередні роки цієї війни, було таке, коли росіяни пропонували за ліквідацію топових українських командирів, когось медійного, когось не дуже медійного, але дуже ефективного до 50 тисяч американських доларів. Я думаю, що вони будуть підвищувати суми за ліквідацію. Не хочу лякати, але можуть бути додаткові спроби ліквідації наших українських командирів. Так само ГУР, СБУ, Збройних сил України, Сил безпілотних систем тощо.
– Ви згадали про тиск на Україну з боку президента США. Ви знаєте, що наразі найболючіша точка в мирних переговорах – це питання територій, зокрема Донецької області, частина якої не окупована. Як ви думаєте, якщо дійсно так складуться обставини, що доведеться віддавати цю територію ворогу без бою, як це виглядатиме на практиці і які наслідки буде мати?
– Наслідки довготривалі, і Україна буде їх переживати багато десятиліть після цього. Річ у тому, що немає жодних правових механізмів зробити це так, щоб потім за це нічого не було. Після закінчення каденції Зеленського, якщо він ухвалить таке рішення, на нього очікує принаймні обвинувачення в державній зраді з боку наступного президента, наступного керівника СБУ. Депутатів Верховної Ради, які будуть, можливо, залучені до механізму щодо проведення референдуму, голосування за якісь закони, будуть переслідувати навіть набагато більше, набагато сильніше, ніж “регіоналів”, які голосували за драконівські закони.
Буде люстрація. Тобто ці депутати стануть такими собі людьми-камікадзе, і вони це розуміють. Наскільки я чув, вже хтось продумує, яким чином можна “зістрибнути” з такої пропозиції або залишити Верховну Раду і не брати участі в подібних голосуваннях.
Уявімо собі, що Україна виходить з Донецької області. У нас залишається орієнтовно від 100 до 180 тисяч людей, яких ми повинні визнати внутрішньо переміщеними. Що з ними робити? Якщо їх просто “запхати”, наприклад, на територію Львівської, Хмельницької, Київської областей, просто так, без засобів для існування, це створить величезну соціальну напругу.
Яка логіка? Давайте їм дамо грошей. Тоді люди, які виїхали з окупованих територій в 2014 році з Криму, з Луганської, Донецької областей, кажуть: ніфіга собі, ми виїхали раніше, а нам такі гроші не дали, чому така несправедливість?
Отже, у нас знову з’являється вибух всередині країни, величезна соціальна напруга. Плюс на цій темі будуть гратися політики, окремі військові будуть звинувачувати тощо. В будь-якому випадку нас очікують дуже серйозні соціальні осередки невдоволення. Не хочу казати “громадянська війна”, такого точно не буде, але невдоволення буде, тому для Кремля цей варіант, цей сюжет так само цікавий.
– Який відсоток вірогідності ви даєте на те, що все ж таки Україна, українська влада встоїть і не піде на таку поступку, як виведення військ з Донеччини?
– Зеленський намагається всіляко балансувати і, як то кажуть, пропетляти між крапельок. Він і вся його адміністрація чудово усвідомлюють, що правових механізмів це зробити взагалі немає. Куди б він не наступив, на нього скрізь очікують негативні наслідки.
Припускаю, що сценарій такий: гратися в слухняного сина з Дональдом Трампом, показувати – “я згодний на все, ми проговоримо всі варіанти, ми обміркуємо всі варіанти” тощо. Але пам’ятаєте стару притчу про те, як бідняк пообіцяв падишаху, що навчить віслюка літати? Його запитали: як ти будеш це робити? Він каже: або падішах помре, або віслюк здохне, або я навчу його літати.
Зараз у президента Зеленського стратегія така сама: або Трамп зникне, або путін здохне, або якось воно закінчиться і доведеться ухвалювати такі рішення. Я впевнений, що він до останнього буде гратися в такий сценарій, обіцяти все, погоджуватися на все, але в реальності не виконувати таких речей.
– І це наразі фактично єдиний варіант, який може собі дозволити українська влада?
– Так, але дивіться, яка є ще цікава надія. За даними президента Зеленського, які він оприлюднював, а також за даними головкома Сирського, в останні місяці кількість російського війська на території України не збільшується. Вона залишається незмінною. Була новина з посиланням на Зеленського – він каже, що зараз ми вийшли на плато, де у путіна закінчуються люди, вже немає збільшення, а є тільки стандартне забезпечення.
Можливо, 2026 року ми побачимо, що кількість людей, які йдуть на фронти з російської сторони, буде меншою. Це дасть Україні змогу: а) зупинити російську армію; б) спробувати навіть десь відвоювати, і це змусити Кремль піти на якусь мирову угоду без опції здачі Донбасу. Я думаю, надія і розрахунок Офісу президента такий.
Джерело
