РОЗПОВІДЬ ПАВЛИКА ДЕЩО НАСТОРОЖИЛА. ЧОМУ ХЛОПЧИК ЖОДНИМ СЛОВОМ НЕ ОБМОВИВСЯ ПРО МАМУ? ЧОМУ ВІН ЖИВЕ З БАБУСЕЮ В СЕЛІ, А НЕ З БАТЬКАМИ? – ЦІ ДУМКИ НІЯК НЕ ЙШЛИ ОЛЕНІ З ГОЛОВИ.

За вікном стояв погожий осінній день, оповитий пізнім бабиним літом. У відкриту кватирку класу вливалися п’янкі пахощі стиглих яблук зі шкільного саду. Чи то від цих духмяних ароматів, чи від напруження шестикласники сиділи тихо.

Діти насторожено чекали на свою нову вчительку української мови, яка буде місяць заміняти їм Олександру Миколаївну, пише газета “Наш день“.

І ось двері класу легенько відчинилися й на порозі стояла вона. Молода, усміхнена, лагідним поглядом окинула дітей і попрямувала до столу.

– Доброго дня! Мене звати Олена Андріївна. Давайте, і кожен з вас скаже декілька слів про себе.

Чорняві, русяві, біляві хлопчики й дівчатка по черзі розповідали про себе. Олена намагалася кожного обділити посмішкою, лагідним поглядом очей, теплим словом.

Останнім про себе розповідав скромний чорнявий хлопчик Павлик. Він сказав, що живе з дідусем і бабусею в селі, а тато – в місті, де працює хірургом в обласній лікарні, тому мало часу проводить вдома. Павлик любить домашніх тваринок і мріє про акваріум з рибками.

Звичайна розповідь дитини про себе. Їх Олена сьогодні почула аж тридцять дві. Але розповідь Павлика її дещо насторожила. Чому хлопчик жодним словом не обмовився про маму? Чому він живе з бабусею в селі, а не з батьками? – ці думки ніяк не йшли Олені з голови.

Після уроків молода вчителька розгорнула останні сторінки класного журналу, де були записані дані дітей. Але навпроти Павликового імені було зазначено лише ім’я батька. «У чому ж причина? – не переставала думати дівчина.

Навчальні дні спливали один за одним. Шестикласники дуже полюбили Олену. Її щирість зігрівала дитячі душі. Намагалася всім порівну віддавати свою любов. Але от цей Павлик. Він завжди старався стати найближче до неї, коли всі діти на перерві зграйкою оточували її худеньку постать, першим відкликався, коли Олена просила учнів що не будь допомогти їй. І якось мимоволі Олена віддавала Павлику душевного тепла і ласки більше, ніж іншим дітям. А він тулився до її ніжності, до її вчительськоматеринської любові.

Якось, коли Олена після уроку заповнювала журнал, Павлик підійшов до неї, притулився до її щоки.

– А, це ти, Павлику? – мовила Олена. – Ох, ти ж мій мазунчику! – награно суворо і водночас лагідно прозвучали її слова й луною відгукнулися в дитячій душі. Олена попестила розкуйовджену хлопчикову чуприну і пригорнула до себе. Мимоволі її погляд ковзнув по брудному комірці Павликової сорочки.

– Павлику, – якомога лагідніше почала Олена, – сьогодні, як прийдеш додому, віддай будь ласка, свій одяг мамі, щоб попрала і попрасувала, а то дівчатка будуть сміятися, що ти ходиш неохайний.

– А мами вдома немає, – сказав, як відрубав хлопчина.

– А де ж вона?

– Тато каже, що на заробітках, але я чув, як бабуся з дідусем говорили, що вона нас покинула.

Олена розгублено слухала дорослу сповідь Павлика. Що відповісти цим сумним і допитливим оченятам? Виручив дзвінок на урок. А наступного дня Павлик пригостив її цукерками. Олена відмовлялася брати, але хлопчик запевнив, що тато купив їх для нього забагато, тому він вирішив пригостити улюблену вчительку.

Коли через кілька днів Павлик поклав на Оленин стіл набір брендових ручок, вона не стрималася і суворо сказала:

– Павлику, а це що? Де ти взяв ці дорогі ручки?

– Олено Андріївно, це для вас. Друг мого тата має фірму, яка виготовляє ручки. Їх у нього – багато. І він часто дарує мені різні ручки. У мене їх ціла колекція.

– А ти питався дозволу у дорослих? – вже м’якше запитала Олена.

– Так, звичайно. Татко дозволив, адже я вже багато разів розповідав йому, яка ви добра, – сказав Павлик і сяюча усмішка освітила його обличчя.

Іншого разу Олена зауважила, як Павлик намагається її сфотографувати чи зняти на камеру мобільного телефону.

– Павлику, що це знову за пустощі?

– Олено Андріївно, не сердьтеся, будь ласка. Розумієте, я кожного дня розповідаю таткові про вас. І він хотів би на вас подивитися.

Олена знову розгубилася від такої відвертості. Для чого б це раптом невідомому чоловікові знадобилися її фото? Попросила хлопця видалити з мобільного світлини.

– Павлику, будуть батьківські збори, от тоді і познайомимось з твоїми батьками. Отож не вигадуй бозна що.

– У мене немає батьків, а тільки тато. Я ж казав уже! – ображено вигукнув хлопчик і побіг геть.

Олена зніяковіла. Якось не педагогічно вона вчинила по відношенню до Павлика. Не варто бути такою різкою. Хоча й не треба, щоб хлопчик так прив’язувався до неї. У цій думці впевнилася ще більше, коли на свій день народження отримала від Павлика велику коробку цукерок.

– Це вам від мене і від татка. Ми бажаємо вам всього найкращого. Татко сказав, що ви дуже гарна і дозволив запросити вас у гості. Ви прийдете, Олено Андріївно, правда?

Від почутого в Олени все путалось в голові. Ні, цей хлопчик з кожним днем все більше прив’язується до неї. А так не можна. Однак нічого вдіяти не могла. Павлик майже щодня запитував, коли вона прийде до них в гості. Оленка придумувала різні причини, щоб відмовитися, адже вона вже не маленька наївна дівчинка і прекрасно розуміє, що стоїть за цією прив’язаністю. Щира і нелукава дитяча душа покладає на неї великі надії. А чи готова вона, Олена, оправдати їх?

Вирішення прийшло якось само собою. У школі святкували День вчителя. Діти і педагоги вишикувались на урочисту лінійку. Лунали ніжні акорди пісень, діти декламували вірші, а яскраве осіннє сонечко огортало весь світ своїм теплом. Олена стояла позаду своїх шестикласників. Павлик був біля неї, наче боявся, що вона може кудись зникнути. Раптом хтось тихенько підійшов до них. Олена оглянулася. За її спиною стояла літня жінка. У руках вона тримала пишний букет білих айстр.

– Доброго дня, Оленочко Андріївно! – привіталася несміливо. – Пробачте, але Павлик так завжди вас називає. Я – його
бабуся, – поспішила пояснити жінка, читаючи німе збентеження на Олениному обличчі.

– А це вам квіти від мого сина. Він під’їде через кілька хвилин. Будь ласка, будьте сьогодні нашою гостею. Тремтячими руками Олена
взяла айстри. Ось і настав той момент, про який вона здогадувалася в глибині душі. Але чи готова вона взяти на себе тягар чужих проблем і зробити їх своїми? А що, коли їй запропонують стати матір’ю для цього кмітливого чорнявого хлопчика, котрого вона вже встигла полюбити? Яке рішення прийняти? До чого прислухатися: до розуму чи до серця?

Олена пішла в напрямку школи.

– Я лише візьму свої речі, – пояснила Павликові і його бабусі. Хлопчик довірливо дивився їй услід.

Різні почуття наповнювали Оленину душу: любов, жаль і страх перед невідомістю. Страх увійти в чужу сімейну святиню, навіть якщо там потребують допомоги. А що, коли Олена відкриє повністю своє серце для Павлика і його батька, а та жінка, яка була дружиною і матір’ю, пожалкує про свій вчинок і захоче повернутися до сім’ї, до сина і чоловіка. Як бути тоді Олені, якщо в тієї жінки озветься голос совісті?

Через вікно учительської Олена бачила, як на подвір’я школи плавно в’їхало новеньке «Ауді» і з нього вийшов високий широкоплечий чоловік. Павлик підбіг до нього і радісно повис на сильних батькових руках. Бачила, як Павликова бабуся підійшла до сина і щось жваво розповідала йому, показуючи на вікна школи. Олена дивилася на цих людей і в її розумі чітко прозвучало: «Ні, ти не маєш права». А серце? Серце дівчини було на роздоріжжі.

Через якийсь час Олена, пригортаючи до себе білі айстри, швидко вийшла із приміщення школи «чорним ходом» і поспішила сховатися за рогом вулиці. Страх перед невідомістю і відповідальністю взяв верх над почуттями.

…Минули роки. Багато чого змінилося в Олениному житті. Вона пішла з Павликової школи. Як і зрештою не створила сім’ї, не народила дітей і ще багато чого «не»… А, можливо, в неї все ще попереду. Олена не любить філософствувати над своєю долею.

Лише восени, коли зацвітають айстри, вона мимоволі згадує Павлика і його сім’ю. Як склалася його доля? Чи повернулася до їхньої
сім’ї мати? Чи пам’ятає ще Павлик про неї? Чи пробачив її?

Ось і цьогоріч, зриваючи в квітнику білі айстри, Олена підрахувала, що хлопець уже одинадцятикласник. Змінився, мабуть. Дуже хотілося б його побачити. І раптом в Олениній голові визріває план. Така собі потаємна мрія. Поїхати наступного року в цю школу на свято останнього дзвоника чи на випускний бал. Для чого? Побачити Павлика, переконатися, що в нього все гаразд, що вона п’ять років тому прийняла правильне рішення. Дізнатися, що там, біля їхнього сімейного вогнища: у Павлика є і тато, і мама? А
якщо ні?

На це запитання в Олени відповіді немає. Та й для чого загадувати наперед. Можливо, коли їй знову подарують букет улюблених білих айстр, вона прислухається до голосу не розуму, а серця, яке навіть на роздоріжжі завжди вибирає правильний шлях.

Оксана ҐУДЗЬ.

Оцініть статтю:
BBCcCNN
РОЗПОВІДЬ ПАВЛИКА ДЕЩО НАСТОРОЖИЛА. ЧОМУ ХЛОПЧИК ЖОДНИМ СЛОВОМ НЕ ОБМОВИВСЯ ПРО МАМУ? ЧОМУ ВІН ЖИВЕ З БАБУСЕЮ В СЕЛІ, А НЕ З БАТЬКАМИ? – ЦІ ДУМКИ НІЯК НЕ ЙШЛИ ОЛЕНІ З ГОЛОВИ.