— Таки переманила вона тебе до себе. Скільки ж ти років на дві родини жив? Її дитину теж на себе запишеш? – не вгавала дружина, – Я не дам тобі нічого! Нічогісінько не дам!  Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все

— Таки переманила вона тебе до себе. Скільки ж ти років на дві родини жив? Її дитину теж на себе запишеш? – не вгавала дружина, – Я не дам тобі нічого! Нічогісінько не дам!  Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все. Пише газета Життя.

ВЕЛИКІ ЗМІНИ. Коли Ілько підійшов до вікна, йому здалося, що дахи сусідніх будинків покриті позолотою – світло і волого виблискували на тлі вечірнього неба. І на шибках переливалося та блискотіло, мов ялинкова мішура. Цей дивний яскравий відблиск, ніби золотий пилок, притрусив усе в кімнаті: і журнальний столик, і скло книжкових шаф, і бильця крісел.

У кімнату зазирнула Поліна:

– Ти щось робиш? Мені потрібна твоя порада.

Ілько знав цей вираз стриманого свята – його чекала несподіванка. Загадково всміхаючись, дружина повела його до своєї спальні, стиснула в руках краї фіолетової штори.

– Бачиш? Не підходить!

У великому трельяжі, який лише вчора затягли сюди троє працівників сервісу, Ілько бачить себе з блідим обличчям, із синцями під очима та із синюватими губами. Це, мабуть, такий відтінок кидають на нього фіолетові штори.

– Ілле, бачиш, наскільки не в’яжеться…, не гармонує, – виправляє Поліна слово на елегантніше, – одне з іншим? Усі мої меблі застаріли! Вони не такі, як треба!

З неї просто вихлюпується енергія. Ілля знає свою дружину – невдовзі почнуться великі зміни. Серед речей, які вже «застаріли», стіл його бабусі. Свого часу через нього навіть непорозумілись. Поліна казала тоді, що не такий і важливий цей стіл, важливіше ставлення до неї і це ставлення вона нібито помітила ще з першого дня знайомства з Ільковою родиною. А тепер цей бабусин стіл треба винести у смітник.

– Це ж не дзеркала Анни Австрійської – взялася в боки Поліна.

– І не ліжко графині Дюбаррі.

– Що?

– А в це трюмо точно дивилася Анна, а ззаду заглядав. Хто? Кардинал Рішельє?

Поліна стає поруч з Ільком, і ось вони обоє вже в тому дзеркалі.

– За півроку скажеш, що це дзеркало, як і стіл моєї бабці, – несмак, що ці дерев’яні завитки не належать до жодної епохи, що ніхто з відомих людей їх не бачив. І хоч що мені говори, я не бачу в цьому трюмо нічого оригінального. Тебе підніме від того, що колись у це люстро зазирала якась напудрена дама?

– Назви мене ще невченою!

– Не розумію, як можна заносити в свою оселю чуже життя. А може, за цим трюмо щось не добре? Ці речі з чужих зниклих родів.

– А ти вважаєш, що сучасні поліровані коробки – це неабиякий смак? А тут. Тільки поглянь, яка краса! Це ж інша епоха!

– А ми в цю епоху вписуємося?

– А. Куди ти лише вписуєшся? Тут виражений стиль. Це інша епоха.

– Тьху. Причепилася до тієї епохи. Невчасно ти купила це дзеркало. Не думаєш, що ця річ змінить твою долю?

– А я б і хотіла її змінити, – бурмоче Поліна і виходить.

Шумить у кухні вода.

Ілько знає, що дружину не зупинять його судження. Її прагнення мати кумирів не має меж. Але світ, у якому Поліна живе, надто тісний для неї.

Телефонний дзвінок. Ілля одягає плащ.

– Я слухаю. А. Це ти? Зараз буду! Ти впевнена? Не важко бути впевненою, коли цього хочеш? Я тобі все розповім під час зустрічі. Це не телефонна розмова.

Ілля наперед відчуватиме свою провину. Такий він уже є. Така в нього натура.

– Я чекаю тебе! – і голос ледь тремтить.

А йому не шкода, йому образливо, що він повинен грати роль, хоча Поліна давно все знає.

– Хто телефонував? – гукає дружина з кухні, а потім з’являється й сама. – Ну, що скажеш?

Ілля бачить на її обличчі усмішку.

– Кожний заслуговує на те, що заробив! Але. Ти чоловік чи ганчірка? Немало років маєш за плечима.

– Ти про що? Це мені з роботи телефонували, – каже Ілля і виходить.

А надворі зима. Сьогодні справді дивне світло, якесь золоте, а мало б бути білим чи металевим, чи Ілля переходить дорогу. Ще здалеку бачить, що біля одного з будинків стоїть жінка з маленькою дитиною. Молода жінка в хутряній шапці-вушанці. Невже вона з його епохи?

– Добридень!

Ілля зупиняється. Він чогось чекає.

Дівчинка стоїть на лижах, силується допомогти собі лижними палицями. Вона зовсім не звертає уваги на дорослих.

Ілля відчуває свою неповноцінність.

– Прогуляймося, – ледь чутно мовила жінка. – Я обіцяла Маринці, що підемо на казку. В будинку культури вистава для дітей.

– Ходімо, – вичавив із себе Ілля. – Але вона, здається, передумала, – кивнув на дівчинку, яка щосили намагалася впоратися з лижами.

Ну що ж, це в нього таке щастя. Для щастя, виявляється, не потрібно багато. Для щастя потрібне основне. І тоді не важко, а легко жити. А він живе так, ніби поспішає позбутися чогось, що йому заважає жити, зробити швиденько це, і це, і це, а вже потім взятися за основне. І не бачить, що позбувається радості життя. Життя – це не вибрані твори письменника чи якісь окремі дні людини, це кожна його мить. А ще є мірка, якою можна виміряти вчинки людини. Та мірка – це милосердя і любов.

У нього є донька. Невже це не щастя? Але чому досі живе з Поліною, яку давно не кохає?

Раптом Ілля посерйознішав:

– Я не хочу жити в іншій епосі. Мені не треба антикваріату. Хочу жити з вами, – сказав спокійно. – Ніно, ти мене чуєш? Ти з Маринкою. Ви можете прихистити одного не надто молодого чоловіка? У мене немає за душею нічого.

– У тебе є донечка і я. І ми тебе любимо. У нас, звісно ж, не хороми, а невеличка хатинка, яку нам залишив дідусь, але в ній затишно та чисто. Я так довго чекала цих слів. Так довго.

У кожної людини настає момент, коли потрібно змінити своє життя, зосередитися на основному. «Ще не пізно все змінити!» – вирішив Ілля.

– Йдіть на виставу. А я піду додому. Тобто. Ну, заберу сяку-таку одежину і прийду! – промимрив чоловік і повернув на вулицю, що вела до його будинку.

– Де тебе носить?! – схопилась до нього Поліна. Ілля ще не встиг і дверей зачинити. – Ти ж на роботу не ходив. Я телефонувала Миколі. Я всім зателефонувала.

– Полю, я йду. Збери мої речі.

– Що? – вона дивилася на нього, мов бачила уперше. – Ти що? Вивіяло останній розум? Чому шапку не одягнув?

– Я йду від тебе, Поліно! – повторив.

– Я не дам тобі нічого! Я стільки збирала! Нічогісінько не дам!  Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все.

Ілля пройшов у вітальню.

– Мені нічого не потрібно з твоєї епохи. Збери мені мою одежину і собаку, – засміявся.

— Таки переманила вона тебе до себе. Скільки ж ти років на дві родини жив? Її дитину теж на себе запишеш?

– Мовчи! – мовив Ілля. – Годі прикидатися! Ти добре знаєш, що дівчинка моя, а я давно вже довідався про твої таємні побачення з Миколою. Тож Ніну не займай! Навіть словами не чіпай!

Ілля всміхнувся. Мабуть, дзеркала допомогли йому побачити, що Поліна давно не його дружина. Її виводив з себе спокій чоловіка. Але то був не зовсім спокій, а покірність долі: сталося з ним щастя, не можна його проґавити.

Валентина СІРА

Оцініть статтю:
BBCcCNN
— Таки переманила вона тебе до себе. Скільки ж ти років на дві родини жив? Її дитину теж на себе запишеш? – не вгавала дружина, – Я не дам тобі нічого! Нічогісінько не дам!  Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все