Ти навіть дітей виховуєш не своїх, а своїх і завести не можемо! – вилетіло у Нелі. Вона одразу пошкодувала, але слова назад не ковтнеш. Мирослав змінився в обличчі, очі зблиснули якось зло і сумно водночас

– Ти навіть дітей виховуєш не своїх, а своїх і завести не можемо! – вилетіло у Нелі. Вона одразу пошкодувала, але слова назад не ковтнеш. Мирослав змінився в обличчі, очі зблиснули якось зло і сумно водночас.

…Жінка Григорія, старшого брата Мирослава, виявилася «зозулею»: покинула Гриші двох дітей-погодок, а сама здиміла з коханцем і лише іноді дзвонила малим та висилала щось солодке чи одежину на свята.

Хлопчикам було 3 і 4, коли Гришу забрала хвороба.

А Мирослав з Нелею оформили опіку над Костиком і Васильком. Ну не кидати ж дітей на батьків-пенсіонерів, до того ж ще працюючих. Та й город вони в селі чималенький обробляють, хазяйство тримають. Дітям й онукам завжди харчами домашніми допомагають.

Неля прийняла чоловікове рішення взяти хлопчиків, а що їй лишалося?

Спочатку воно все й нічого було, але хлопчики ростуть, зараз їм 6 і 7, а в них з Мирославом невелика двокімнатна квартира, роботи не такі вже й грошові, все якось на життя розходиться… Допомога на хлопців державна – скільки там її? Їх і одягати треба, бо швидко тягнуться вгору, і годувати – апетити дай кожному!

Ось і виходить, що поки своїх власних діток Неля й Мирослав собі дозволити не можуть: ні житлова площа, ні прибутки не сприяють…

А Нелі так хочеться своє рідне малятко! Бо вже 27, а кращі роки на… чужих діток витрачає… Вони-то не чужі, звісно, але все ж…

От і вихопилося в Нелі під час якоїсь перепалки побутової з Мирославом:

– Ти навіть дітей виховуєш не своїх, а своїх і завести не можемо!

Мирослав в мить змінився в лиці, зиркнув на дружину зло і сумно водночас. Він розумів Нелю, але ці хлопці – як сини йому.

Вийшов з квартири, дверима хряпнув.

Неля місця собі не знаходила. На «автоматі» погодувала хлопців, які з надвору прибігли, макаронами й сосисками. Сховалася у спальні. Схлипувала, схлипувала на ліжку, а потім задрімала, сама не помітила, як.

Прокинулася від того, що Мирослав гладить лагідно по плечу, волоссю.

– Нелю… Не хотів казати тобі раніше часу… Зарплата в мене більша трохи, ніж ти думала… Я відкладав частину. Батьки ще трішки додавали… І Світлана на хлопців висилала іноді… Я щойно був сам, а завтра разом підемо в офіс забудовника, виберемо трикімнатну квартиру простору в новому будинку, який через півроку вводиться в експлуатацію. У нас 90 відсотків є від ціни, а решту виплатимо, і на ремонт збиратимемо. Всім міста вистачить, тільки ще трішки почекати треба. Добре, рідненька?

Нелині очі сяяли.

– Я така дурна, любий, що ляпнула оте… Я люблю тебе! І хлопчиків наших! Вибач, будь ласка!..

Мирослав притулив дружину до себе. Як же добре, коли вона всміхається!

Автор – Альона Мірошниченко.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Ти навіть дітей виховуєш не своїх, а своїх і завести не можемо! – вилетіло у Нелі. Вона одразу пошкодувала, але слова назад не ковтнеш. Мирослав змінився в обличчі, очі зблиснули якось зло і сумно водночас