У свої 37 Тамара була вже геть сивою. У рідному селі її всі кликали тіткою. А потім селом прокотилася чутка, що вона чекає дитину. Тамара і справді розцвіла, вперше за стільки років пофарбувала волосся і навіть купила собі новий одяг

Життєві історії

У свої 37 Тамара була вже геть сивою. У рідному селі її всі кликали тіткою. А потім селом прокотилася чутка, що вона чекає дитину. Тамара і справді розцвіла, вперше за стільки років пофарбувала волосся і навіть купила собі новий одяг

Людська доля іноді підкидає дуже цікаві сюжети. Доля жінки – це таємниця, не розгадана, непередбачувана, загадкова.

Звістка про те, що тітка Тамара народила доньку, гучно прокотилася селом. І мале, і старе несло цю новину зі своєї хати у сусідську, мовляв, ви що, досі не знаєте? А сама вона тішилася. Бог із ними, тими сусідами – нехай побалакають. Та й яка вона тітка, Тамарі ж усього 43. Тепер вона – просто щаслива. І нехай усе, що було в її житті до того, змиє начисто цей безкінечний листопадовий дощ. За матеріалами.

Безталанна та Катя завше була. Ну не дав Бог розуму, і що робити? Все у неї якось не як у людей: і в хаті, і на городі нема порядку. То на роботі затрималася – вік у тому магазині в селі толку не було: Гриць прийде попроситься до получки, то в баби Марти на хліб нема… А в неї ніби все є – в самої он діти напівголодні бігають. Але хіба то людям станеш розказувати? Всіх шкодувала.

– Мамо, ви би хоч Тарасику яку цукерку коли дали, хай уже я доросла, – казала 9-річна Тамара, втираючи зашморганого носа. – А воно он ходить за сусідськими хлопцями – хліба з цукром, змоченим у воді, вкусити просить.

На такі вмовляння не за віком дорослої дочки Катя наступного дня приносила великого оселедця, варила картоплю, всі ситно вечеряли. А коли запах риби по хаті розвіювався і врешті зникав, мати діставали із кишені засмальцьованої кофти цілу шоколадку, давала її Тамарі, щоб та поділися з малим по-братськи. Тамара сама ніколи з тої солодкої мрії й шматка не вкусила. Але мати про це не знала.

Як Тамарі було 16, мами раптово не стало. Побідкалися трохи сусіди – не за безталанною, майже шевченківською Катериною, за дітьми, які й при живій матері були як сироти, а потім наче й забули всі. Одна тільки бабця Марина вряди-годи заходила. Дивилася, чи Тамара ще геть із ніг не збилася.

А що їхній тато? Його в Тамари з Тарасом ніколи й не було. Як коли хто у Каті (хай земля їй буде пухом) питав, мовляв, де ти дітей узяла, вона тільки сміялася і казала: то все від Бога.

Тамара мріяла стати вчителькою. Як воно гарно їй здавалося: коло тебе завжди дітки – причесані, бадьорі, допитливі.

– А де той Єгипет теплий на карті? – запитують.

– Та ось же він! А ви історію пірамід знаєте? Ні, то слухайте, – так і уявляла, як вона про ту дивовижу розповідає, а вони слухають, повідкривавши ротики. Однокласниці тільки сміялися у відповідь на такі кумедні забаганки, бо ж хто тепер тих учителів узагалі слухає? От вступити на юридичний чи економічний – ото благо. А ще краще – поїхати у місто, зустріти там сина якогось судді чи бізнесмена – та й під три чорти вся наука.

– З якої ти епохи сюди перескочила? – не раз кепкували з Тамари.

Тільки Тарасик був її втіхою. Він таким гарним хлопчиком ріс, як янголятко. Бабця Марина не раз казала: мати ваша безталанна була, але тато, мабуть, із благородного роду, раз діти такі вдалися.

Не вступила Тамара ні на історичний, ні на географічний. Щоб Тараса у дитбудинок не забрали, взяла на себе опіку братом. От і пішла торгувати на базар цукром та борошном.

Сергій завжди підвозив Тамару додому, дорогою розмовляли. Через місяць він знав про її життя чимало, намагався підтримати, потім – допомогти, бо ж у хаті, та ще й у селі, ой як потрібні чоловічі руки. І хоча Тарасик не раз ображався, мовляв, він і сам усе може, Тамара не дозволяла. Так хотілося, аби хоч брат мав можливість вивчитися і вийти в люди – вона все для цього зробить!

– Ти що, Тарасику, які тобі буряки? Ану біжи швиденько уроки вчити! От станеш пілотом міжнародного авіарейсу, а може, генералом, заробиш грошей, купиш будиночок десь під містом – і забереш до себе свою нещасну сестру, – з усмішкою повторювала одне й те ж, бо тільки так брата можна було переконати, що брудна робота – то її, дорослої, клопіт.

Бабці Марини теж не стало якось раптово. Ще тільки вчора заходила, приносила газети, а сьогодні вже нема. А вона ж для Тамари – і мама, і подруга, і просто рідна душа. Тепер і поговорити нема з ким.

Через рік Тамара вийшла заміж за Сергія. Чи любила? Та не було коли думати про це – він по господарству допомагав, та й дві пари рук – все ж краще, як одна. От тільки лихо – все частіше не мав міри до оковитої. Тарас просив сестру, аби прогнала геть. Вона вже й сама ніби готова була до того, аж якось зрозуміла, що дитинка у них буде.

– Хіба добре тобі без тата було? Хіба раз плакав, що хоч би побачити на секундочку – і все. От і в мене дитиночка так скаже… – пояснювала братові, хоча сама не знала, як воно краще.

Якраз перед Великоднем Тамара місила паску. Тісто запашне вийшло, гарне. Намучилася трохи, бо ж уже народжувати мала з дня на день, але вона була щаслива. Тамара стане найкращою мамою, у цьому вона не сумнівалася. І все у її дитинки буде – і одяг гарний та яскравий, і з’їсти, й іграшки. Не так, як у неї…

Тому, хто того вечора сказав нетверезому Сергієві, ніби справжній батько дитини Микола із контори, доведеться ще довго спокутувати свій гріх перед Богом.

Уночі її забрала швидка. Дитині народитися не судилося. Сергій за все відповів по закону, але Тарас не міг йому цього пробачити. Він так і не подав документи у військовий – лишилися із Тамарою знову самі у батьківській хаті.

Тарас довго не міг знайти роботи. А потім у бізнесмени подався. З поліського лісу хтось виносить ягоди-гриби, а він продавав дерева. Крав ті дуби, чого гріха таїти, а потім і на пилораму заробив, ще рік-другий – і ціла тобі переробна фірма. Тепер він – Тарас Миколайович, дівчата табунами бігають. У нього тепер машини модні, будинок добудовує під Луцьком, кажуть, квартиру трикімнатну вже купив і здає в оренду.

На перші зароблені гроші Тарас відвіз Тамару у Єгипет. Вона ходила босоніж палючими пісками, аж ноги пообпікала, і все дивилася на ті піраміди. Здавалося, більше нічого в її житті не існувало. Тарас показував її різним лікарям, робив усе, як ті радили.

– Ну от навіщо ти даремно ти на мене час і гроші витрачаєш. Я ж то ніколи не стану мамою… – виправдовувалася перед братом Тамара.

У свої 37 Тамара була вже геть сивою. У рідному селі, куди вона вперто поверталася після кожної закордонної мандрівки, її всі кликали тіткою. Може, з поваги до Тараса, а може, й справді пішла від неї молодість передчасно. Принаймні так вона сама вважала.

Коли те «нещасне руде кошеня» прибилося до її хати, Тамара й сама не могла пригадати. Здається, Надійка з кучериками та ластовинням на щічках була самим її дитинством, яке часто хотілося просто не згадувати.

– Тарасе, ти подивися на неї: вона ж он яка сонячна. І де тільки такі беруться? – не раз казала Тамара.

– Я не сонячна, я золотенька, – лепетало дівчатко.

Тоді Тамара просто її обіймала. А мале сопіло вічно сопливим носиком у плече.

– Віддайте мені Надійку на виховання. То ж бачите: ви й собі не може дати раду, а в мене є все, – врешті Тамара наважилася прийти до тата Надійки – того Андрія, котрого всеньке село шкодувало: мовляв, такий чоловік був, а що з нього стало, і все через жінку.

Словом, жінка, яку Андрій, кажуть, дуже любив, покинула його із піврічною Надійкою на руках – подалася до Італії на заробітки, та й скоро забула, що тут у неї не тільки чоловік, а й дитина. Він спочатку тримався, а потім потроху опускав руки. Що дивно: до оковитої не вдавався, як кожен другий у селі, а просто збайдужів: і до життя, і до дитини.

– Я навідуватиму вас іноді, – лише відповів.

Тамара вперше за стільки років пофарбувала волосся і навіть купила собі новий одяг. Надійка росла, Тамара розквітла, Андрій усе частіше приходив у гості. І все частіше – з квітами та подарунками.

– Може, вже й поженяться на весну, – шепотілися довкола сусіди. – Ти подивися, який він файний став. А Тамарка то погрубшала.

– О, то ви ж, тітоньки, не знаєте нічого – вона дитинку чекає! Кажуть, донька буде…

Світлана ГАВРИЛЮК.

Фото ілюстративне – pinterest.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

У свої 37 Тамара була вже геть сивою. У рідному селі її всі кликали тіткою. А потім селом прокотилася чутка, що вона чекає дитину. Тамара і справді розцвіла, вперше за стільки років пофарбувала волосся і навіть купила собі новий одяг