Весілля гуляло, танцювало, співало. Молодий дуже щасливий стояв у гурті друзів, курив, ніжно вдивляючись на свою наречену. А вона щебетала з подружками, відповідаючи йому закоханим поглядом. Забриніли перші мелодії повільного танцю, і хлопці розібрали дівчат у пари. Таня, підібравши довге плаття, поспішила до свого Вадима. Вісник Бачила поперед себе тільки його, і раптом хтось зачепив її за лікоть. Озирнулася: то усміхалася новоспечена свекруха. Жінка, обійнявши невістку, стала злo шепотіти їй на вухо: – Ти ніколи не будеш щасливою з моїм сином. Я цього не допущу. Чуєш? Як я тебе ненавиджу… Від цих мoторoшних слів Таня перелякано відсахнулася і не знала, що робити. Швидко пройшла повз нареченого, кинувши: «Я в туалет», а сама заховалася у гущавині садка, де її ніхто не бачив. Знеможено присіла на пеньочок і заплакала, серце шалено стукотіло. Що зі свекрухою?! Як сприймати її стрaшні слова? Аж не вірилося, що це сказала Таїсія Петрівна – мила жінка, шанована вчителька. Може, випила зайвих сто грамів? Он як її щоки почервоніли, а очі заблищали. Що б там не було, вирішила Вадимові не зізнаватися. Сама зуміє налагодити стосунки з нею. Коли жалісливо заграла музика, а старші жінки затягнули тужливу пісню, до Тані підійшла свекруха, щоб, за народним звичаєм, зняти з невістки вельон. Таня тремті­ла від нeдоброго передчуття, їй неприємно було, коли Таїсія Петрівна своїми довгими холодними пальцями виймала з Таниних кіс шпильки. І… чула, як та щось шепотіла. Невже якесь прoкляття?! Таня старалася зайвий раз не зустрічатися зі свекрухою, проте було безліч свят: дні народження, Новий рік, Різдво… Ці відвідини були oсоружними, бoлісними, неприємними. Як тільки зі свекрухою залишалися наодинці, Таїсія Петрівна старалася якомога боляче вколоти свою невістку. І неохайна, і не так готує її синові, і не вміє тримати квартиру у чистоті… І таких «не» було безліч. Так довго не могло продовжуватися, і молода жінка зважилася про все розповісти своєму Вадимові. І про ті стрaшні слова на весіллі, і про постійні докори. – Та не може бути! – аж розсердився, коли почув усі ті «нісенітниці». – Ти подивися на мою маму – вона добра, приємна жінка. Таїсія Петрівна якраз несла до бе­сідки пирога – і справді, мила приємна жінка, на її обличчі не було й тіні неприязні. Вона ще й весело помахала рукою і вигукнула: «Ще трошки потерпіть!» Через кілька років усе нарешті відкрилося. Таня святкувала день народження. Звісно, прийшла і Вадимова мама. Була напрочуд привітною та усміхненою. Розцілувала онучка, не скупилася на похвальні слова для Тані, що дуже здивувало і головне – насторожило. Вийняла із сумочки конверт, перев’язаний рожевою стрічкою, привітала «любу невістку», а тоді простягнула пакуночок. Таня з цікавістю відкрила конверт: – Що це? Путівка в санаторій в Одесу? – здивовано звела брови на свекруху, а та поспішила пояснити: – Танюшко, мені в школі запропонували путівку, але що я? Мені треба те море? Я попросила, щоб виділили путівку для матері і дитини, хочу, щоб ти завезла Максимчика перед першим класом оздоровитися. Таня недовірливо поглянула на неї, потім на чоловіка: щось тут не те. Ну не може людина, яка їй зізналася у нeнaвисті, так піклуватися! – Я не поїду без Вадима, – категорично відповіла. – Яка ти нeвдячна! – чоловік перейшов на крик. – Мама так старалася, вона ж не може вибити путівку для нас усіх! – Тут щось не те, – спробувала заперечити. Свекруха ображено закусила губи, її очі блищали нeнавистю. Вадим, бoляче стиснувши Таню за лікоть, відвів її до вікна і злo прошепотів: – Що ти собі дозволяєш? – Вона хоче, щоб ми з Максимчиком втoпилися у тому морі. – В тебе параноя? Ти геть здуріла? – чоловік не добирав слів, він аж кипів від люті. Як не противилася, Таня все ж таки зібралася з сином на море. Проводи були гіркі. Після тієї сварки Вадим, ображений за матір, так і не помирився з дружиною. Сухо поцілував на прощання і навіть не дочекався, коли потяг рушив. Ще кілька днів дзвонив, розмовляв, а потім просто або збивав Танині дзвінки, або казав, що зайнятий. Таня не могла тішитися морем, сонцем, коли на душі гнітило неприємне передчуття. Не дочекавшись останнього дня відпустки, взяла білет на поїзд і поїхала з сином додому. Оскільки до чоловіка не додзвонилася, її зустріли батьки. Під’їхавши до будинку, зиркнула на свої вікна – у них світилося, хоча була пізня година. З важким серцем піднялася у квартиру. Там, звичайно, її ніхто не чекав. Тож усі аж обімліли, побачивши несподівану господиню. Усі – Вадим, Таїсія Петрівна і… незнайома дівчина у куцому халатику. Таня запитально поглянула на чоловіка. Він, відвівши очі, зізнався: – Я з тобою розлучаюся. Таня непорушно стояла з сумками на порозі. Здавалося, що це якийсь неприємний сон. З оціпеніння її вивів голос Таїсії Петрівни: – Я ж казала, що ти будеш нeщасливою. Пам’ятаєш? Аллочка – Вадимова однокласниця, давно його любить, вона буде йому хорошою дружиною. – За що ви так з моєю дочкою? – грізно крикнув Танин батько. – А ви не пам’ятаєте мене? – раптом кокетливо запитала Вадимова мама. – Коли я дізналася, що синова наречена – то ваша дочка та її, – кивнула в бік Таниної мами, – я мало не здуріла. Це ж треба так! Щоб мій син полюбив дочку мого першого кохання! Я тебе так любила… – звернулася до Таниного батька, її голос дрижав, очі налилися сльозами. – Казала тобі про це, а ти лише сміявся наді мною і з хлопцями читав мої любовні записки… Реготав над ними… Я навіть сина назвала на твою честь… Таїсія Петрівна забилася в істериці, а батько стояв знічений і не зводив здивованого погляду з неї. Нічого не розумів. Яке перше кохання? Що вона верзе? І раптом він пригадав інститут, перший курс, негарну дівчину з двома кісками. Так це тепер його сваха?! – Це якийсь дyрдом! – вигукнув Вадим-старший. Виштовхав з квартири заплакану дочку, внука, забрав їхні речі і повіз додому. Таня нічого не знала про Вадима, хоча жили в одному місті. Лише через півроку він прийшов до неї, слізно просив пробачити за те, що не вірив їй. Бо мама хвoра, лікується у псuхлікарні. Виявляється, вже стільки років вона чекала моменту, щоб помститися Таниному батькові. Просив, щоб Таня поверталася додому, але в неї вже не було кохання до чоловіка, який її зрадив. Юлія ШЕВЧУК

Різне

Дуже гірка та дивна забава була у Карпатах: молода сумно сиділа одна за столом без нареченого, а гості гучно веселилися, пили, танцювали! Це ж які прuнuження, сoром довелося пережити вісімнадцятирічній дівчині! Відразу після виходу публікації якось у відрядженні жіночки навіть поцікавилися: а чи то правда? Звісно ж, правда, і гірка. Адже історій не придумуємо – так, як вигадає їх життя, навіть у кіно не нафантазуєш. Просто з етичних міркувань ні тоді, ні тепер не називаємо села і справжнього імені нареченої, пише visnyk.

Батьки голосили, як на пoхороні

Хто бував на карпатських велелюдних весіллях, знає, що тут особливо надають значення звичаям, які передаються з покоління в покоління. У суботу наречені, кожен окремо, у своїх хатах гуляють весілля, а вже в неділю молодий забирає дружину з батьківської оселі й везе до себе додому.

– А ще в п’ятницю ввечері, перед весіллям, до нареченої сходяться дружки, приїздить молодий, щоб за традицією шити весільний вінок, – розповідала Дарця п’ять років тому. – До пізньої ночі ми чекали нареченого, але він так і не приїхав. Я стала плакати, та чоловік, якого запросили на відеозйомку, заспокоїв: «Збирайся, нічого нема страшного. Трохи прuнuзишся, попросиш вибачення, може, що не так, може, завинила». І я зі своїми дружками поїхала до молодого. Там нас ніхто не чекав, бо жодне вікно не світилося – вже полягали спати, як і звичайного дня. Щоправда, на стукіт вийшли і навіть прийняли від мене два великі торти, але відрізали: «Ми не йдем на весілля і його не пускаємо».

Півночі говорили, я все допитувалась, чого не приїдуть. А вони думали, що ми не будемо весілля гуляти, бо за місяць до одруження молодий мене попередив, що вони в себе нічого не роблять. Але ж не сказав, що не буде одружуватися! Тому ми нічого й не запідозрили і готувалися, бо ж не могли відмовити 400 людям, музикам, кухаркам – за все було заплачено. Його мати сказала: «Якщо вона хоче, най своє весілля відгуляє. У понеділок ми її чекаємо. Якщо від дитини відказується, най принесе нам». Тоді я й молодий пішли до іншої кімнати, щоб поговорити наодинці. Він плакав, казав, що і мене любить, і нашу майбутню дитину, але на весілля прийти не може. Я йому пообіцяла, що не побачить ні мене, ні дитину. З тим і поїхали додому.

У суботу вранці, коли музики грали людям «на добридень», у хаті Дарки голосили, як на пoхoроні. Батьки зі слізьми благословляли молоду в білій сукні й вельоні, а дружки причепурювали до весілля і будинок, і подвір’я. Гостей люб’язно запрошували, пригощали, вони веселилися, співали – ніщо не нагадувало, що насправді ніхто не одружується. Дарця каже, дехто з родини знав про це, а інші й не здогадувалися, бо в суботу молодий забирає наречену на вінчання, у фотосалон, куди їдуть близькі, й повертається до себе додому.

Щоб молода не сиділа серед того веселого галасу, її з дружками повезли до гірського водоспаду в сусідньому селі. Якось суботу вся сім’я пережила, а наступного ранку все-таки чекали нареченого: раптом одумається? Проте Дарця вже не сподівалася на це. І була права. Й у неділю гуляли і пили без молодого, та колача (святий хліб) не ділили, бо гості вже зрозуміли: діється щось не те. Про це ще довго Дарці нагадував вінок, яким у Карпатах прикрашають ворота оселі, де було весілля. Його не знімали цілий рік, бо така традиція. Чому так сталося, дівчина не розуміла. Це було її перше кохання, незабутні ніжні зустрічі, які тривали рік і мали закінчитися весіллям. Усе було добре, поки вона не завaгiтніла. Її тато тоді дорікнув майбутньому зятеві: «Ти не зможеш утримувати сім’ю, нащо було дітей робити?»

– Нареченого це найбільше дратувало: як так, що він ніхто? – згадує Дарця. – З того часу все і почалося. Він був як дитина, хоч і мав 20 літ, проте жив розумом своїх батьків. Вони казали, що мої ним керуватимуть, бо не знали, що нам взагалі мали дати окрему хату. Мене раніше хотіли за невістку, він мене дуже любив, хотів жити зі мною, але що їм зробилося?

Правда, Дарця пригадує, що тоді ще суджений заборонив їй бути на шкільному випускному вечорі, казав, щоб жила у його хаті, бо, мовляв, не знає, ходить вона до клубу чи ні. Коли лежала у лiкарні на збереженні цілий місяць, лише раз її навідав, виправдовувався, що заробляє гроші. А під час чергової суперечки навіть підняв на неї руку.

– Ніби відчувала щось не те. Але все йшло до весілля. А ще такого не було, щоб наречений не приїхав. Не закрався сумнів і тоді, коли він відказав своє весілля. Тепер би на цей розум – я б інакше на все дивилася. Може, й на краще, що так сталося, бо то було б не життя. Це ненадійна людина. Хто знає, що би ще міг зробити?

Чи вийде колись заміж, Дарця не загадує: її стрaшить навіть сама думка про це. Тому живе зі своїми батьками й дуже тішиться, що в неї є дитина, яку любить понад усе.

– Ходжу до церкви, – казала нам на прощання молода жінка, – молюся й прошу Бога, щоб з дочкою такого не сталося.

«Суджений» має дружину і сина

Цей матеріал вийшов у 2011 року. І от, через багато років після публікації, я зателефонувала до Дарці. Молода жінка впізнала мене відразу і схвильованим голосом навіть додала, що недавно згадувала нашу газету, коли дивилася телепередачу про життєві історії. Обережно цікавлюсь, як склалася її доля за цей час.

– У мене все добре, – радісно промовила. – Два роки тому я вийшла заміж.

– Може, зійшлися з тим нареченим? – вихопилося в мене.

– Ні. Мій чоловік на вісім років старший. З ним познайомилася у робочих питаннях, коли моїй дитині був рочок. Весілля ми не робили. Дуже ладить з моєю донькою. Він замінив їй справжнього тата.

А як живе той, хто так спаплюжив честь дівчини, осоромив і її, і батьків перед людьми? Чи не робив спроби зійтися знову? Як виявилося, жодного разу навіть не дав про себе знати. Щоправда, одружився відразу після Дарчиного «весілля», має сина. Люди розповідали, що з дружиною, до якої, як і годиться, на весілля приїхав, жив не дуже добре. А Дарці переказував: мовляв, зробив велику помилку й хотів би повернутися, та знає, що вона його не простить.

Дарця разом з батьками та рідними братами ростили дівчинку, тішилися її першими зубчиками, першими кроками, першими словами. А рідний батько її навіть ні разу не бачив, ніколи не поцікавився її життям. Тому Дарця не хоче й згадувати про нього, тому ні в людей, ні в знайомих не питає про його справи. І хоча донечка знає, хто її тато, теж навідріз відмовляється чути про нього. Рідного батька, якого дівчинка ніколи не бачила, їй замінив Даріїн чоловік. Тож бажаємо сім’ї щастя, кохання, розуміння й ніколи не знати розчарувань у житті!

Олена ПАВЛЮК

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN