Я залuшuла свого сuна мамі в селі, а сама поїхала на заробіткu. В селі всі людu перешіптувалuся, коли дізналuся, що я знайшла собі там чоловіка з жuтлом, а сuна до себе забuратu не збuраються. Але мені байдуже

Світ

Щиро кажучи я зовсім не розумію тих людей, які, нічого не знаючи про життєві обставини, засуджують тих батьків, які віддають своїх дітей на виховання бабусям та дідусям. У них більше досвіду, та й онуків своїх вони люблять набагато більше ніж своїх дітей, і часу мають більше, щоб приділити рідній людині. Тим більше, якщо це зі згоди двох сторін, то чому б і ні? Але серед багатьох моїх знайомих, як виявилося, знаходяться більшість тих, хто готовий засуджувати маму за те, що залишила дитину в селі, дуже шкодувати бабусю, навіть якщо вона щаслива поруч зі своїм внуком.

У моєму житті вийшло так, що мені все давалося важко ще з молодих років. Я пішла навчатися в велике місто, виїхавши з селища міського типу, де жила все життя зі своєю мамою. Вона дуже хвилювалася за мене і за себе, адже залишалася вдома зовсім одна, а я одна подалася так далеко від дому. Після навчання вирішила залишитися в місті, орендувала квартиру з подружками. Зустрічалися з хлопцями і в результаті одного роману я зрозуміла, що чекаю дитину. Мій залицяльник відразу ж після того, як дізнався про це, зник, але найгіршим було те, що він відразу мовив, що це не його дитина, він у цьому впевнений. На той момент мені вже було 26 років.

Я приїхала до мами. Ну а до кого ж ще – вона найрідніша людина. Вона не дорікала мені – сама колись щось схоже пережила в своєму житті: мій тато залишив її, проживши всього рік з нами разом. Правда, вони одружені були, розлучилися, відтоді навіть аліментів від нього не було, і спогадів про нього ніяких у мене немає, лише одне фото. Ось, мабуть моя доля тому і дуже схожа з маминою, але вона мене найкраще за всіх розуміє. У селищі спочатку всі сміялися наді мною – мовляв, повернулася додому з сюрпризом для мами та сусідів. Але я не зважала на них, і без того мала багато проблем. Я народила хорошого хлопчика, три роки його виховувала сама, поруч зі своєю мамою. А потім моя мама вийшла на пенсію. Вона відразу запропонувала мені, щоб я їхала в місто, знайшла гарну роботу та влаштовувала своє особисте життя. А з внуком мама сказала, що впорається сама, вона хоче, щоб я не жила так як вона, щоб влаштувала своє життя і тоді буде щастя і мені і дитині.

Я прислухалася до її поради і таки поїхала в місто. Влаштувалася на роботу, так само орендувала з подругами житло, залишала собі трохи на проживання, а решта мамі своїй з дитиною відсилала, хоча вона і не просила у мене нічого. Потім познайомилася з чоловіком, і ми стали разом жити, у нього квартира-студія, дуже маленька, але нам якраз місця вистачає, головне, що є дах свій над головою і гроші нікому віддавати не потрібно. Щоб забрати сина питання не стояло, внук обожнює бабусю, він дуже звик до неї, а вона сама бачить сенс життя тільки в ньому. Забирати дитину від звичного йому середовища ми вважаємо неправильним. Я приїжджаю до них, коли можу, звичайно: у відпустку або довгі свята. Все ж майже 250 кілометрів не така вже й маленька відстань. А бачитися можна кожен день і так по смартфону.

Здавалося б – ну кому заважає вся ця сімейна ідилія? Ні, людям рота не закриєш! Гаразд ще, коли дитина ходила в садок – там вихователька мамина подруга, якщо хтось і пліткував, то хоча б за спиною. Але гірше стало, коли син в тому році пішов в школу в 1 клас. Вся колегія вчителів, аж до директора обурювалася, як це так: мати покинула сина на бабусю і забула про нього зовсім.

Мода якась пішла зараз, всі люблять сварити матерів, у яких діти у бабусь, а самі поїхали кращого життя шукати. Раніше це вважалося нормальним, і діти росли щасливими. Хіба це краще, коли ці багаті сучасні дами кидають дітей на незнайомих нянь, а самі до ранку в клубах? Я залишила на рідну бабусю, яка дуже любить наше дитятко.

Мама права. Але кожен раз, коли я говорю, що сина з трьох років виховує моя мама, на мене косо дивляться усі люди. Всі чекають від мене якихось зізнань і каяття, скарг на минуле життя, пошуків своїх помилок, що я маю зізнатися в тому, що помилилася. А мені нема на що скаржитися – у нас у всіх все добре! І ось тоді і з’являються плітки! Багато жінок не люблять своїх дітей так, як я свого рідного синочка. Я майже усі гроші їм в село віддаю, своїм рідним людям. А вони лише гарні фото виставляють у соцмережах, як вони гуляють разом зі своїми щасливими дітьми. А самі такі всі гарно одягнені та нафарбовані. Я не віру, що у них все так ідеально, таке щастя мають одиниці.

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN