— Я ж їй скільки усього прощав, мамо! Не знаю за що, а люблю її. Усе мала і навіть більше. На руках її носив. А це заявляє, що закохалась і мене залишає. Я вчора дзвонив, казав, що все простив і просив повернутись. А вона мені знаєш, що заявила

Різне

Галина поїхала в Італію не від доброго життя: синам потрібна була вища освіта, а що їм може дати матір вдова. От і довелось, позичивши чималу суму, рушати закордон.

Не просто було, це так, але дітей вивчила. Старший залишився у місті де навчався. Кручений він у неї з дитинства був. І так і сяк підзаробляв ще в селі, а потрапивши у столицю так розкрутився гарно. Мав три власні продуктові магазинчики на ринках столиці і кілька торгових “острівців” у великих торгівельних центрах.

А молодший отримавши диплом повернувся в село. Одружився. Доки мама з Італії повернулась мав уже трьох синів. Дружина дівчина хазяйновита і добра для Галини вона за доньку стала, а може й ближче. Ще коли молодята лиш планували побратись Галина їм гарну хату в селі придбала. Допомогла ремонт зробити і гарний паркан довкола поставити. Там вони собі у мирі й злагоді й жили.

Повернулась Галина додому через десять років. Тоді й познайомив її старший син зі своєю нареченою Зіною. І де він таку знайшов? Дівчина була красунею, але до того моменту, доки не починала говорити. Матінка Божа, хіба ж таке можливо? Аби жінка ото такі слова вживала і так з людьми довкола спілкувалась? Галина аж плакала після того. Говорила зі своїм Станіславом, просила одуматись і не брати її за дружину. Ну, як вона дітей виховуватиме, як чоловіку замість “доброго ранку” у три поверхи загинає? Та ж хіба хто слухав?

Відгуляли весілля і жили собі у столиці. Молодята одразу узяли квартиру в кредит і дачу почали будувати. Зіна була з досить забезпеченої родини, та й Станіслав заробляв гарно, тому уже за три роки не мало подружжя жодного боргу.

От тільки часто Станіслав став до матері приїжджати. Приїде мов та хмара чорна. Просить в неї ні про, що не питати. А Галина і не питає, хіба ж так не зрозуміло, що то через ту Зіну з ним таке. Побуде день другий і знову у столицю, до дружини і доньки.

В один з таких приїздів Галина і показала йому дарчу. Мліла їй душа за сина.

— Така у тебе дружина, синку! У твого брата є власний дім, а у тебе лиш ваш з Зіною спільний. От і написала я дарчу на свій будинок тобі. Аби ти теж свій кут мав, якщо що. Дай Боже, аби не знадобилось, але знай – ця хата твоя і брат твій не проти.

Станіслав гірко усміхнувся. Намагався маму переконати, що у нього все гаразд, але дім на себе оформив. Напевне, не все там у них так добре було із Зіною, як він ото мамі казав.

Минуло п’ять років. Одного разу приїхав Станіслав додому з речами. Про те, що у них із Зіною все йде до розлучення ні для кого таємницею не було.

— Я мамусю трохи тут відпочину і знову у столицю. Квартиру донці і жінці залишу. Дачу ділитимемо напевне. Там місце гарне. Можливо і викуплю Зінину частку, та й житиму у тому домі. А, що? Там і до столиці не далеко і донька до мене зможе хоч щодня навідуватись.

Того дня він гарно Галині по господарству допоміг. Ніби не один, а троє працювало. Ввечері зідзвонився з однокласником і пішли шашличок смажити. Ледь додому приповз десь о третій. Плакав.

— Я ж їй скільки усього прощав, мамо! Не знаю за що, а люблю її. Усе мала і навіть більше. На руках її носив. А це заявляє, що закохалась і мене залишає. Я вчора дзвонив, казав, що все простив і просив повернутись. А вона мені знаєш, що заявила: «Відчепись. Не любила я тебе ніколи і не полюблю. Донька не твоя – невже не бачив, що на тебе геть не схожа? Я ще потанцюю коли тебе в останню путь випроводжатимуть».

Галина ледь від тих слів не зомліла. Можна собі тільки уявити, що ж син відчував. Бідолашечка! Вклала його, як могла спати, а сама пішла сніданок готувати. Четверта ранку, який там уже сон. Прокрутилась біля плити, пішла попорала господарку і зайшла в дім. Тихо. Не одразу й зрозуміла, що її так розтривожило. Виходила, аж стеля підіймалась від храпу Станіслава, а тут абсолютна тиша. Заскочила у кімнату до нього, а він уже й не тут.

Приїжджала швидка їй щось пояснювали, розповідали. Вона щось слухняно ковтала, невістка її одягала, але Галина нічого не чула і не розуміла. Всі наступні дні ходила, мов у тумані. Сину не було й сорока, Чому? З голови не виходили останні його слова. Можливо й не хотіла дружина таке сказати, а в лиху годину й мовила.

Зіна з’явилась через днів десять. В останню путь вона чоловіка не приїжджала проводжати і доньки не було теж. Влетіла у дім і у властивій їй манері не добираючи слів сказала свекрусі виселитись із її дому. Терміну дала три дні. Далі дім виставить на продаж. Галина слухала і вухам не вірила. Який продаж? Як це – висиляйся? Тут таке пережила за будинок і не думається.

— Хата ж була сину подарована і вже давно, а дружина перша спадкоємиця. Тут нічого не поробиш. Можна. звісно трохи попсувати життя вашій невістці, але врешті, нічого не зміниться з тими судами. – сказав юрист.

— Доки жива не віддавай нікому свого дому, – так казала Галині її бабуся.

Та хіба ж жінка думала, що так усе буде. Зіна дім на продаж не виставила принципово, аби хтось тієї хати не купив для свекрухи. А Галина з сином меншим тепер. Як діти не просили, а вона собі не у домі з ними, а у літній кухні – усе переймається, що заважатиме.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Головна картинка – pexels.


Джерело

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN