Якось на її мобільному висвітився його номер. Серце Олесі затріпотіло, як пташка у клітці. Але це був не Олег. Телефонувала свекруха. Нічого не спитавши про стан її, Олесиного, здоров’я, просила не тримати зла на Олега. Мовляв, не кожен чоловік зможе щодня бачити свою дружину такою. «Якою?» – перепитала Олеся. «Без ноги» – уточнила свекруха

«Нарешті! Вона опритомніла!» – мов крізь сон, почула Олеся голос мами, відкривши важкі повіки. У неї було відчуття якоїсь невагомості – свого тіла не відчувала взагалі, лишень, мов крізь завісу, бачила розпливчасте обличчя матері, що заливалося слізьми. Поруч із нею – чоловік у білому халаті.

«Де я?»- спитала, але голосу свого не чула, тільки якесь відлуння у голові. «Доню, чому саме з тобою мало це статися», – заголосила мати Євгенія.

Олеся вмить прозріла. Збагнула: вона у лікарні, і з нею сталося нещастя.

Євгенія ні на мить не відходила від доньки, і найбільше, чого боялася, як зреагує Олеся, коли дізнається, що їй хочуть лишити ноги. Поки що це питання є спірне, і ніхто й нічого їй казати не буде. Олеся ж навіть не усвідомлює, чому потрапила в реанімацію, не могла згадати той день, який перевернув усе її життя.

Тоді вона поверталася з поліклініки. Лікарка, в якої стояла на обліку, зателефонувала, що слід пройти УЗД, аби проаналізувати, як протікає її вагітність.

«У вас будуть близнюки. Два хлопчики. Все протікає добре», – мовила лікарка. Побачивши розгубленість в очах Олесі, спитала: «Ви не раді?»

Чому ж, вона рада, звісно, рада, просто не чекала такої новини. Та й Олег, її чоловік, котрий тепер у відрядженні, чомусь мріяв про дівчинку. Але вона впевнена: синам він теж буде радий.

Після поліклініки вона ще зайшла в аптеку за вітамінами, які назначили їй, і пішла додому. Раптово зірвався сильний буревій, ламало дерева, зривало дахи з будівель. Олеся йшла доріжкою через парк. Була на півдорозі додому. Раптом почула сильний тріск дерева, глянула вгору і побачила, як вітер його розгойдує, ось-ось повалить на землю. Вона відскочила вбік, але дерево було дуже високе і тяжке, воно збило Олесю з ніг, накрило міцним стовбуром. Її знайшли перехожі, коли вже стих ураган. Подумали, що вона вже не жива, викликали «швидку».

Коли Олеся дізналася, що може залишитися без ноги, крик рознісся навкруги. Навіщо її рятувати! Для чого підключати крапельниці? Чому ніхто не подумає, яким буде її життя? Життя її синів? І взагалі, скоро повернеться з відрядження Олег, її коханий чоловік, який часто їй казав: ти моя красунечка, і ніжки у тебе такі гарненькі. Чи готовий він буде побачити її без ноги? Вона вирішила не казати йому про близнюків. Думала, хай це буде йому приємним сюрпризом. І ось який сюрприз чекатиме його…

Олег стояв біля ліжка Олесі блідий, як стіна. І хоч Євгенія просила не нагадувати Олесі про можливу операцію, все ж – не витримав:

«А якщо ногу справді тобі відріжуть, як жити будемо, Олесю? І чи треба тоді народжувати?» – спитав.

Його слова запекли біля серця Олесі, вона стала задихатися. Заледве витиснула із себе силу сказати: «Бачити тебе – не хочу! Негідник! Наші діти уже живі! Розумієш, живі! І ти пропонуєш позбутися їх? Іди геть. Бачити більше тебе не можу!»

Усю ніч проплакала біля ліжка дочки пані Євгенія. Скоро мають бути результати повторного обстеження, яке вирішить долю її Олесі. Побачивши, як вчора втікав із палати її зять, вона збагнула: це – кінець. Олег злякався випробування, посланого їм згори, не встояв перед труднощами, які вони разом мали долати, а підло, не по-людськи зрадив її донечку.

Натомість – інший чоловік – лікар Олесі не злякався труднощів. Приїздив до хворої і вночі, і на вихідні, якщо треба було. Консультувався з іншими спеціалістами, бо дуже хотів допомогти цій молодій вродливій жінці, від погляду якої в нього чомусь завмирало серце. Та лікувати Олесю було нелегко не лише через серйозні ушкодження, а ще й через ризик зашкодити здоров’ю немовлят.

Одного ранку Артем Петрович, так звали лікаря, зайшов у палату з сяючими очима. «Динаміка виявилась втішною. Ампутації не буде!» – сказав.

Важкий камінь звалився з душі Олесі. «Можна, я вам поцілую руку, лікарю?» – мовила зі сльозами на очах. «Та невже я такий старий, щоб руку підставляти? Можна і в… щоку», – пожартував і обвів Олесю теплим поглядом голубих очей. «Не жартуйте так», – зашарілася Олеся. «Насправді я давно не жартував, Олесю», – мовив Артем Петрович і, понуривши голову, вийшов з палати.

Олеся не могла заспокоїтися: мабуть, вона щось не так сказала. Вона ще не знала, що її лікар був удівцем, під час пологів у нього не стало дружини, зосталася маленька Настуся. Але ніколи не скиглив, не нарікав на долю, був дуже уважним до пацієнтів, користувався авторитетом і серед них, і серед колег з роботи.

Професія вимагала бути на роботі в будь-яку годину доби, тому переїхала до нього мама, аби було кому доглядати малу Настусю.

Виписавшись додому, Олеся чомусь часто бачила перед собою свого лікаря, чула його обнадійливі слова: «Ми ще колись затанцюємо з тобою, Олесю. На хрестини мене поклич».
І все-таки вона ще сподівалася, що повернеться до неї Олег, який переїхав до батьків у сусідню область. Не вірила, що ось так безглуздо, без причини могло обірватися їхнє кохання.

Якось на її мобільному висвітився його номер. Серце Олесі затріпотіло, як пташка у клітці. Але це був не Олег. Телефонувала свекруха. Нічого не спитавши про стан її, Олесиного, здоров’я, просила не тримати зла на Олега. Мовляв, не кожен чоловік зможе щодня бачити свою дружину такою…

«Якою?» – перепитала Олеся. «Без ноги…» – уточнила свекруха. І додала: «У тебе є мама, вона допоможе тобі з дітьми. Я не можу. Я далеко, розумієш? Хіба що… Якщо треба буде коштів на протез – допоможемо… Не ображайся, а зрозумій».

«Я – розумію», – вимучила Олеся із себе. Їй стало зле: запульсувало все тіло. Отже, Олег думає, що в неї нема ноги. Не знає, що вона одужала. «Мабуть, слід було сказати свекрусі про це», – подумала Олеся, а потім вирішила: ні за що! Якщо хворою стала непотрібна Олегові, то й здоровою – не треба. Господи, як вона могла помилитися у ньому!

Рясні сльози заливали її обличчя, занепокоїли її синочків, поштовхи яких привели її до тями: життя продовжується. Скоро вона стане мамою одразу двох діток. Її сльози можуть зашкодити їм. Тому більше плакати вона – не буде.

Коли знову почула дзвінок мобільника, чомусь подумала, що це свекруха не може ніяк вгамуватися і знову телефонує їй. «Ну, що їй ще треба? Хіба щось незрозуміло з того, що вона сказала?» – злість стиснула Олесі біля серця. Неохоче взяла телефон.

«Чому голос у тебе не свій, Олесю?» – вона впізнала теплий баритон свого лікаря. Знала: його цікавить стан її здоров’я, але чомусь стала розповідати йому про Олега, про дзвінок від свекрухи, про те, що їй самотньо і страшно перед пологами, ще й ніхто не зустріне її з пологового будинку з букетом у руках. Хіба що мама…

Синочків народжувала важко. Та з Господньою допомогою на світ з’явилися, її надія, втіха і ангели-охоронці – Петро і Павло. У виборі імені Олеся не сумнівалася, тим паче, синочки народилися напередодні свята Петра і Павла.

Мабуть, увесь персонал пологового відділення підійшов до вікон, щоб подивитися, як приїхав забирати Олесю з дітьми Артем Петрович. Святково одягнений, з букетом червоних троянд і маленькою Настунею, яка виглядала з віконечка автівки.

«Вітаю тебе, Олесю. Знаю, ти не чекала мене. Але ж сама казала, що хочеш, аби тебе зустріли з букетом квітів. І ось я подумав… Вірніше, уже вирішив: твоїм дітям потрібен тато. А моїй Настуні – мама. Що скажеш? Утім, сідай у машину. І про все поговоримо вдома», – мовив він, злегка затинаючись від хвилювання.

Через місяць Олеся з Артемом узаконили свої стосунки. Бог дав їм розум розтлумачити усі «за» і «проти» і створити гарну сім’ю.

Час збігав, як листя за водою. Одного вечора зібралася родина за святковим столом, щоб відзначити день народження Артема Петровича. Аромат білих лілій – улюблених квітів лікаря – розливався по вітальні.

«Матусю, тебе до телефону!», – почувся дзвіночок семирічної Настуні. «Хто б це? Хоча б у свято не кликали чоловіка на терміновий виклик», – стрепенулася Олеся.

«Впізнаєш мене, Олесю? Це я – Олег. Як наші діти?» – почула вона голос Олега, який уже стала забувати.

Після тривалої паузи хотіла вимкнути телефон, але у слухавці почула якесь схлипування, зойк, тон відчаю у голосі. Олег говорив про те, що сумує за нею, за дітьми, хоч і ніколи їх не бачив. Тепер вони дуже йому потрібні. Матері його не стало, а його, хворого, немічного, залишила дружина, в якої була дочка від першого шлюбу. Більше дітей у них не було. Три роки тому переніс тяжку операцію, тепер заледве пересувається по квартирі. З кімнати доносилися дзвінкі голоси, сміх, жарти, стали кликати Олесю.

«Співчуваю тобі, Олеже. У мене чудова сім’я, добрий чоловік і троє гарненьких діток. Колись я довго не могла випустити тебе зі свого серця. Тепер не можу впустити. Ні у серце, ні до свого дому. Вибач. І… прощавай».

Автор – Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Якось на її мобільному висвітився його номер. Серце Олесі затріпотіло, як пташка у клітці. Але це був не Олег. Телефонувала свекруха. Нічого не спитавши про стан її, Олесиного, здоров’я, просила не тримати зла на Олега. Мовляв, не кожен чоловік зможе щодня бачити свою дружину такою. «Якою?» – перепитала Олеся. «Без ноги» – уточнила свекруха