З Ярославом після того я розмовляла лише раз. Сказала: «Висилатиму тобі тільки сто євро, за квартиру ще півроку платитиму сама, а потiм розбирайся зi своїм життям, як хочеш. Житимеш тепер сам, думатимеш лише своєю головою. Вас розлучать швидко, тобі треба буде тільки поставити підпис. А Наталю я забираю»

Новини

Мій чоловік, як з’ясувалося невдовзі після появи дитини, виявився небайдужим до чарки. Спершу я на це не зважала, лише потім пригадувала, що кожен свій ранок Микола починав із пляшки хмільного.

Потім ця доза збільшилася, згодом перестав сніданку торкатися, головне, аби було, що випити. А коли малому виповнилося три рочки, чоловік повернувся додому вдосвіта – так довго святкував день народження сина з друзяками – і прогнав нас із малим із хати.

Мені було байдуже, що цього він не  міг згадати, що потім запевняв, мовляв, ніколи більше таке не повториться. Я подала на розлучення. Згодом, через кілька років після того, Миколи не стало. Та я цим не переймалася, мені потрібно було дитину ростити, годувати, виховувати, забезпечувати. Одним словом, була своєму Ярчикові за матір і за батька, так я собі думала. Та потім зрозуміла, що спадковість сильніша навіть за материнську любов і сльози.

За матеріалами – Уют.

Уперше я відчула, що Ярослав прикладався до чарчини, коли він був у дев’ятому класі. «Чи не зарано, сину, ти вирішив спробувати те, що позбавило тебе батька?» – спитала я його спокійним голосом, а всередині все аж переверталося від переживань. І він мене ошелешив, мовляв, то ти сама вирішила розлучитися з батьком, а «якби він жив із нами, то досі ходив би по білому світі».

То була перша колюча фраза, яку мені сказала моя дитина. Згодом я намагалася з ним порозумітися, починала щось розповідати про наше сімейне минуле, про те, як ми з ним у піжамах посеред зими опинилися на вулиці, про те, як сама змушена була працювати на кількох роботах, аби його виростити.

Та в очах Ярослава вже тоді з’явилося щось чуже, щось схоже на презирство. Відтоді між нами ніби щось обірвалось, я навіть почала помічати у сина інтонації чоловіка. З ним стало важко розмовляти, Ярослав почав кудись зникати на кілька днів, повертався веселеньким, неголеним, але додому своїх друзів не приводив, бодай із цього я раділа. Хоча потім згадала: його батько теж ніколи дім не перетворював на кубло, приходив завжди сам, але після добрячого “застілля”. «То ось якого сценарію треба чекати», – у якийсь момент усвідомила я. І почала хаотично шукати вихід із ситуації, читала про спадкову схильність, ходила до спеціалістів. А порятунок з’явився несподівано.

«Познайомся, мамо, це Наталя. Ми хочемо побратися», – почула одного вечора, повернувшись із роботи. У коридорі мене зустрів усміхнений Ярослав, а за його спиною ховалась тендітна дівчина. Як же я зраділа! Моя дитина видавалася щасливою, а значить, усе буде добре. Після розписки й невеличкого святкового застілля діти оселились у нашій двокімнатній хрущовці. Спершу я переживала, чи вистачить двом господиням місця на нашій кухоньці. Та виявилось, дарма. Наталка виросла без матері, з дитинства звикла поратися на кухні, вона все робила спритно, тож між нами жодного разу не дійшло до непорозуміння чи напруження.

А згодом мені навіть стало шкода своїх молодят – їм же хочеться побути на самоті, відчути себе сім’єю, подружжям.

«Я довго думала, – сказала якось дітям, зібравши їх за столом. – Моя подруга вже три роки на заробітках в Італії, давно мене кличе до себе, обіцяє допомогти знайти роботу. Одне слово, поїду, попрацюю, зароблю на квартиру, матимете своє гніздечко. А наразі поживете тут, але вже без мене».

Ярослав аж засяяв, а от у Наталки на очах забриніли сльози. Коли вони мене проводжали, син сухо поцілував у щоку, а невістка дуже міцно до мене притулилася, тихо побажала швидкого повернення й відвернулася, витираючи сльози.

Пам’ятаю, я тоді поїхала з важким серцем. I через те, що син зрадiв моєму від’їзду, i через те, що невістка так гірко сприйняла наше розставання.

У нього просто важкий перiод

Раз на рік я брала відпустку, аби побачитися зi своїм сином i його Наталкою.

Ще під час перших відвідин відчула щось не те, але подумала, що мені здалося, давно не була вдома, скучила, от i вбачається щось від нервiв. То був страх в очах моєї невістки.

На моє запитання вона лише усміхнулась, обiйняла й запевнила, що все добре: «Я така рада, що ви нарешті приїхали. А може, більше не поїдете?» Та я повернулася до Iталії, у мене була важлива мета – я страшенно хотiла купити своїм дітям окреме житло. А коли я приїхала додому наступного разу, Наталі вдома не застала. Ярослав щось пробурмотів, мовляв, подалася провiдати батька. «Але ж я приїжджаю лише раз на рік, – з обуренням i образою сказала я. – Невже не можна було правильніше розпланувати свiй час?!»

Через два днi вирiшила подзвонити їй, подумала, а раптом щось зi сватом сталося. «Ні, з батьком усе добре, – запевнила невістка. – Я мушу йому допомогти у господарствi, тому вибачте, не знаю, коли зможу повернутися». Щось незвичне було в її голосi. Тож я схопила сумку й побігла на вокзал. До села, де живе сват, добиратися близько п’яти годин.

Я приїхала, вже коли надворі темніло. Зустрівши Наталю у дворi, не одразу змогла роздивитись її обличчя, лише ввійшовши до хати, побачила, що не все гаразд. Мене ніби льодяним душем обдало: «Це Ярослав?» – «Ні, – відвівши очі, сказала Наталя. – Я просто дуже необережна, взялася за кілька справ одночасно от i втратила контроль – зачепилася, впала… Нічого страшного».

Ми просиділи на ґанку майже до ранку, проговорили ні про що. А коли зiбралися спати, Наталя сказала: «Не переймайтесь, у Ярослава просто важкий перiод. Не може знайти себе, немає роботи, йому тяжко. Але скоро все налагодиться». Я розумiла, про що вона говорить, але вирiшила повірити, що це правда. I знову ж таки помилилася.

Через місяць після мого від’їзду надiйшла радiсна есемеска від Наталі: «Мамо, ви скоро станете бабусею».

Радості моїй не було меж. Я вирiшила трохи позичити й купити дітям квартиру до появи немовляти. А ще через місяць Наталя перестала відповідати на мої дзвінки, Ярослав узяв слухавку лише через кілька днiв. «Вона в лікарні, викидень, нічого такого, потiм ще раз спробуємо».

Почувши такi слова, я побігла до господарiв, пояснила, що вдома важка ситуація, й поїхала до України. Наталя була ще у лікарні. Побачивши мене, розплакалася: «Вибачте, я так хотiла зробити вас щасливою. Я так мріяла про цю дитинку…»

Як же ми плакали… Та потiм я сказала: «Більше сльозам не місце у нашому житті. Донечко, ти маєш чимшвидше одужати! I я заберу тебе до себе, в Iталію». В очах моєї дівчинки з’явилося свiтло, я побачила, як сильно вона хоче втекти подалi від мого сина. Адже можливість стати матір’ю, швидше за все, втратила саме через нього.

З Ярославом після того я розмовляла лише раз. Сказала: «Висилатиму тобі тільки сто євро, за квартиру ще півроку платитиму сама, а потiм розбирайся зi своїм життям, як хочеш. Житимеш тепер сам, думатимеш лише своєю головою. Вас розлучать швидко, тобі треба буде тільки поставити підпис. А Наталю я забираю».

Здається, він був здивований, тож не промовив анi слова. А я викотила валізи з хати, забрала свою дівчинку, i поїхали ми до чужої країни, свiт за очі, шукати спокою. Перший місяць я її просто відгодовувала фруктами, у вільний час показувала мiсто, водила по кафе, ми навіть їздили кілька разiв на море. I дитина моя віджила, поволі почала усміхатися, готувати, читати, переглядати фільми. А я, дивлячись на неї, розумiла, яка ж вона мені рідна.

Якось до нас у гості зайшли мої подруги, а Наталя саме діставала з духовки свiй новий кулінарний шедевр. Накрила на стiл, я налила гостям бокали. Тоді одна з подруг каже: «Вип’ємо за твою невістку. Ох i гарна ж вона в тебе». А я, не задумуючись, відповіла: «Це не невістка, а моя дочка».

Згодом Наталя влаштувалася на роботу. Сама захотіла, мовляв, чого сидіти на чужій шиї. Я погодилася, робота ж бо допомагає забути про важкі думки.

А якось подруга мені розказала, що до її сусідки приїхав син, уже навіть документи зробив i вирiшив залишитися в Iталії. «Він добре заробляє, гарний такий хлопець, спокійний, – розповідала Орися. – Щоправда, мав важке розлучення. Але я подумала: може, познайомити його з твоєю Наталею, що скажеш?» Зiзнаюсь, я була заскочена такою пропозицією. Правду кажучи, ще не думала, як би могла скластися подальша доля моєї Наталки. Зрештою, вирiшила розповісти їй – нехай сама вирішує. I вона погодилась: «А що, можна випити разом кави. Що нам втрачати?!»

Відтоді минуло трохи більше року. Наталя й Олег тепер живуть разом, щоправда, розписатись їм наразi не вдається, ще не всі документи готовi для цього. Та то не головне – тепер у мене є маленький синьоокий онучок Алекс (я його Сашком називаю). Як же я люблю це маленьке диво! Щодня по кілька разiв молю Бога, аби дав йому щасливу долю. Зрештою, тепер я не сама за це боротимусь – у дитинки є мама й татко, а ще поряд дві бабусі: я й Олегова мати. Ми впораємось, я вірю. Головне, що ми нарешті знайшли одне одного!

А рідному синові я й досі надсилаю грошi, оплачую квартиру… Він так i не зміг впоратися зi своїми схильностями, зрештою, може, у тому винна i я. Через це моя душа хвилюватиметься довіку… Добре, що доля подарувала мені маленьку синьооку розраду.

Валентина.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN