Журналіст: “Тоді не було заголовків «Крим це Україна». То був 2014 рік. Прийшла на роботу на звичайний робочий день. Ну наскільки тоді у 2014-му міг бути звичайним день для журналіста.”

Новини

Історія, вишкрябана з дна мозку.

Тоді не було заголовків «Крим це Україна». То був 2014 рік. Прийшла на роботу на звичайний робочий день. Ну наскільки тоді у 2014-му міг бути звичайним день для журналіста. Напланувала собі французький вечір з грецьким салатом і келиками на трьох. Мої ноги вже бігли до ліфту, а мозок слухав пропозицію від редактора полетіти з нашими Збройними Силами «кудись» на одну добу. А куди – каналу не повідомили, бо часи якісь хєрові були тоді для довіри і телефонних одкровень про час і місце. «Кудись зі Збройними Силами» – це за будь-яких умов більша інтрига, ніж похмілля після домашньої вечірки. На злітній смузі нас (знімальні групи 4-х телеканалів) чекав АН-30, а за його штурвалом пілот Костя. На якомусь етапі стало зрозуміло – летимо в Крим. Але летимо не прямо, а геть криво, якщо говорити про географію. Какофонію журналістських питань до супроводжуючих військових вдало глушив гул літака. Бо на борту замість молодої стюардеси з ногами і пундиками, дві дерев‘яні лавки одна навпроти одної. А ще якийсь моцний дебелий ящик, прив’язаний коров‘ячою мотузкою, щоб в польоті не почавити ноги тим, кого ті ноги годують. Тому всі питання «а шо його робити», які ми першу годину викрикували в багажнику літака – швидше долітали до «того, що в хмарах сидить», ніж до «капітанапершогорангу», який супроводжував нас. Приземлилися ми не в Криму. А на військовому летовищі материкової України. Військові нервували, відходили подалі від язикатих журналістів на свої переговори. Хоча я сумлінно виконала наказ «вимкнути нах мобілу і нікому не дзвонити». Відправила лише два повідомлення: мамі і редакції. При чому, повідомлення ні про що, типу «тут був кіся і ося». Ми так довго чекали вильоту на півострів, що вже Сакська бригада ВМС прилетіла з Криму. Вона вирішила не чекати наказу з Києва, втекла з-під носу зелених чоловічків на материк і примостилася на нашій злітці. Зрештою, після 12 чи то 24 годин очікування на виліт, ми таки побачили з ілюмінатора заблоковані в бухті українські кораблі. Далі були свідки секти рускаго міра в Севастополі, які нам з оператором (бо вражескій 5 канал) рахували ребра, поки капітанпершогорангу намагався потрапити всередину заблокованої в/ч до українських військових. Далі раптово викрали і так само раптово повернули наш екіпаж. Після ми на гелікоптері ще залетіли на пару хв до заблокованих морпіхів у Феодосії. Отой ящик, прив’язаний мотузкою виявився генератором для морпіхів, бо брацкій народ їм електрику перекривав. А потім під недолуго поєднані матюки мєснава насєлєнія і під конвоєм двох Мі-24, маркованих червоними зірками, ми забиралися геть з кримського неба.

До того дня в Криму я бувала регулярно, щороку і по кілька разів на рік. Але за тих пару годин я побачила стільки і такого Криму, як ніколи до. Побачила і не зрозуміла. Колись пряні гори в синій воді перетворилися на груду мертвої породи, яку підсунули, щоб корабель зашпортався за неї і потонув. Таким я бачила Крим востаннє.

За пару місяців (7 червня 2014) наш АН-30 зіб‘ють мавпи під Слов‘янськом. Літак розіб’ється з пілотом Костьою (Героєм України Костянтином Могилко) і частиною екіпажу.

Сакська бригада ВМС виявиться єдиною бригадою, яка не зрадить Україні і не залишить окупантам жодного крила, все забере на материк.

А вже потім напишуть – «Крим це Україна». Аби ж таке ми писали років на 20 раніше…

 

Содержание

Image

Image

Image

Image

 

Ірина Герасимова

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN
Добавить комментарий