Реформа, яка вбиває дітей.
Раніше в Україні були будинки дитини.
Туди потрапляли немовлята, від яких відмовлялися матері в пологових будинках, і ті, кого через загрозу забирали у батьків.
А це фото – з однієї з лікарень Харківщини, де такі діти місяцями живуть у палатах поруч із хворими дітьми.
Це саме той вік, коли дитина потребує максимального медико-соціального догляду. У будинках дитини для цього були медичний персонал і вихователі. І саме таких дітей найбільше хочуть усиновлювати.
Дитина отримувала відповідний статус, проходила встановлену процедуру і могла бути усиновлена.
А потім реформатори прирівняли будинки дитини до інтернатів і вирішили їх ліквідувати. Розповіли, що замість цього дітей влаштують у сімейному середовищі – у патронатні сім’ї.
Патронатних сімей не вистачало тоді і не вистачає зараз. У більшості громад їх немає, а у великих містах може бути одна-дві. Реформатори це бачили, але не зупинилися!
❗️ЮНІСЕФ активно підтримує цю реформу в Україні, а наші чиновники раді старатися та вислужуватися перед тими, хто її просуває.
А що сталося з дітьми?
Куди сьогодні влаштувати немовля, від якого відмовилися в пологовому або дитину, яку через небезпеку треба негайно забрати від батьків?
❗️Патронату немає, будинки дитини закрили – і діти опиняються в лікарнях, бо їх просто немає куди влаштувати.
У Харкові таких дітей близько 40.
Подібна ситуація – в Одесі, Миколаєві, Чернівцях та інших обласних центрах.
І це створило ще одну проблему – УСИНОВЛЕННЯ.
Дитині в лікарні «малюють» діагнози для продовження перебування, через це кандидат, який хоче усиновити здорову дитину, може її просто не побачити!
Люди роками стоять у черзі й можуть навіть не знати про таку дитину. А той, хто знає, де вона перебуває, має знайомства чи доступ до лікарні, отримує перевагу.
Так порушуються черговість і прозорість усиновлення.
А інших дітей починають поспіхом розпихувати по нашвидкуруч створених прийомних сім’ях – як на Одещині та в Дніпрі, де діти-сироти потрапили до прийомних сімей і стали жертвами побиття та знущань.
І зараз намагаються добити один із останніх будинків дитини – одеське “Сонечко”: знову поспіхом “розпихати” дітей, аби закрити заклад.
А якщо місця немає – дитина може залишитися там, звідки її давно треба було забрати.
Потім маленькі діти помирають від голоду і хвороб, стають жертвами насильства, а їхні тіла батьки ховають на смітниках.
Чиновники знають про це, але продовжують далі, роблячи вигляд, що це не вони.
Вони ліквідували те, що працювало, знаючи, що заміни немає – і далі продовжують цей експеримент над дітьми.
Всі ці реформатори читають публікації, дивляться засідання ТСК на захист прав дітей, знають про дітей у лікарнях, нестачу патронату, насильство після перевлаштування і трагедії.
Вони все це знають. І продовжують.
Як вони пояснюють це самим собі?!
Можливо, до останнього переконують себе, що кожна трагедія – просто окремий випадок.
А можливо, настільки повірили у правильність своєї ідеї, що вже сприймають трагедії як необхідні жертви заради реформи: десь постраждала дитина, але напрямок “правильний”, тому треба рухатися далі.
Ідея стає важливішою за життя та безпеку конкретної дитини.
Тому відповідальність за ці трагедії не може щоразу закінчуватися тільки на конкретній матері, батькові, прийомній сім’ї чи службі у справах дітей.
Є відповідальність і тих, хто продовжує цей експеримент, уже бачачи його наслідки, та досі переконує суспільство в успішності реформи.
Тому я називаю речі своїми іменами.
Деінституціалізація в тому вигляді, в якому її сьогодні проводять в Україні, – це реформа, яка вбиває дітей руками окремих чиновників і тих, хто просуває та підтримує наратив про її успішність.
Павло Сушко – народний депутат
